казка

У далекій-далекій долині, де світанки пахнуть медом, жила собі маленька дівчинка на ім'я Лада. Вона була не з тих казкових героїв, що одразу рятують світи - зовсім ні. Вона просто вміла слухати здавалось би, дрібниця. Але в її країні речі мали голоси.

Трава шурхотіла від сміху, коли вітер бігав між стеблами. Камінці любили розповідати старі історії, хоч і бурмотали так неголосно, що чути могли тільки уважні. А зорі... зорі взагалі балакали, як подружки на кухні о третій ночі.

Та одного вечора Лада помітила тишу. Глибоку, густу, аж медову. Навіть річка не дзюркітала - мов затамувала подих. Лада злякалась, але в ній прокинулась та сама спокійна сміливість, яка з'являється тільки перед сном, коли темрява вже поруч, але чомусь не страшна.

Вона вийшла надвір і побачила світлячка, що завис у повітрі й світиться так яскраво, наче в ньому був маленький світанок.

- Світло пропало, - тихенько сказав він, мерехтячи, - зорі посварилися. Кожна хоче бути найголовнішою.

Лада посміхнулась. Бо знала сварки відбуваються навіть між тими, хто складається зі світла.

Вона пішла стежкою, що вела до Нічної Гірки. Там жили зорі, коли не сяяли на небі. Лада піднялась - і побачила їх: тисячі маленьких вогників, що сердито блимають і мовчать.

- Чого ви мовчите? - запитала вона.

- Тому, що якщо хтось заговорить першим це виглядатиме як слабкість, - пробурмотіла одна зірка.

Лада  засміялась так лагідно, що навіть темрява стала м'якішою.

- Слабкісь - це ховати світло - сказала вона. Справжня сила - світити разом. Вас люблять не поодинці, а всіх разом. Бо ви - нічне мереживо неба, а не окремі вогники.

Зорі переглянулись між собою. А потім одна засяяла. Друга. Третя. І за мить небо розквітло, наче хтось розчісував темряву гребінцем зі срібла.

Світлячок привів Ладу назад додому. Вона лягла спати, а зорі над хатою миготіли, я знала, що світло завжди повертається - коли хтось наважується бути добрим. 

І в цій м'якій тиші, роклеєний зоряним сяйвом, Лада заснула так глибоко, наче сама стала частинкою неба.