Початок війни

Минуло кілька днів.

Вони тягнулися повільно, мов затягнуте небо перед грозою. Ніч більше не приносила спокою, а день здавався надто крихким, щоб у нього вірити.

Дмитро зробив те, що навряд чи колись наважився б назвати правильним.

Коли він приїхав до батьків забирати залишені речі, після того як батьки його вигнали. Поки вони були на роботі хлопець зайшов додому. Дім зустрів його тишею, в якій ще жила пам’ять.

Ключі лежали на своєму місці — у маленькій керамічній мисці біля дзеркала.

Він довго дивився на них, ніби чекав, що хтось зайде і скаже, що так робити не можна. Але ніхто не прийшов.

Дмитро взяв ключі й стиснув їх у долоні.

Вибач, бабусю, подумки сказав він. Мені просто потрібне місце.

Будинок стояв на околиці містечка, трохи віддалений від інших, наче й сам хотів залишатися непомітним. Старий, але міцний. Дах не протікав, вікна тримали тепло, а подвір’я заросло травою так, ніби час тут зупинився.

Астра зайшла першою.

Вона зупинилася посеред вітальні, обережно вдихнула повітря.

-Тут… тихо, — сказала вона. — Інакше, ніж у місті.

- Бабуся любила тишу, — відповів Дмитро. — Казала, що вона лікує.

Вони облаштовувалися повільно, без плану, але з дивною злагодою. Витирали пил, відсовували старі меблі, відкривали вікна. Світло падало на підлогу золотими прямокутниками, і дім ніби оживав.

Дмитро витратив частину своїх заощаджень на найнеобхідніше. Нічого зайвого -кілька простих футболок, теплий светр, джинси, куртку. Коли він мовчки поклав пакети на ліжко, Астра спершу не зрозуміла.

-Це… для мене?

- Щоб ти не ходила весь час в одному й тому ж, — зніяковіло відповів він. — Тут поруч секонд, але речі нормальні.

Вона хоч і не зрозуміла що таке “секонд” але з радістю прийняла подарунок.

Вона торкнулася тканини, ніби перевіряючи, чи справжнє це.

-Дякую, — тихо сказала вона. — У мене не було нічого… такого.

Ввечері вони сиділи на кухні, пили чай з бабусиної чашки з відбитим краєм і слухали, як дім поступово приймає їх. Десь скрипіли дошки, за вікном шуміли дерева, а небо над будинком було темним і глибоким.

Астра дивилася у вікно.

- Тут легше дихати, — зізналася вона. — Наче світ трохи відпустив.

Дмитро всміхнувся, але всередині не було спокійно.

Бо він знав: це лише тимчасовий прихисток. Тиша перед тим, як щось обов’язково зрушиться з місця.

І десь далеко, за межами цього дому, Місяць продовжував слабшати.

Після лісу, ніч перестала бути прихистком.

Вона більше не огортала, не заспокоювала, не ховала думки в темряві. Тепер ніч дивилася у відповідь — холодно й насторожено, ніби чекала помилки.

Астра часто виходила на балкон, інколи серед ночі, інколи на світанку, коли небо ще не встигало стати денним. Вона дивилася на Місяць і щоразу відчувала одне й те саме — щось змінилося.

Він був слабшим.

Не згасаючим. Не хворим.

А… витісненим.

Наче його світло поступово відсували вбік, звільняючи місце для чогось іншого.

- Ти знову не спала, — тихо сказав Дмитро, коли знайшов її на кухні з чашкою давно холодного чаю.

-Я слухала, — відповіла вона.

-І що?

Астра повільно похитала головою.

-Небо мовчить.

Ці слова прозвучали страшніше за будь-яке зізнання.

Дмитро сів за ноутбук ще тієї ж ночі. Екран світився єдиною яскравою плямою в темряві кімнати. Графіки, таблиці, орбіти змінювали одна одну з тривожною регулярністю.

- Подивись на це, — сказав він, не відводячи погляду від екрана. — Супутники коригують траєкторії. Це не аварійні маневри. Це… підготовка.

Астра нахилилася ближче. Вона не розуміла цифр, але відчувала їхню суть — у повітрі навколо ноутбука було те саме мертве тремтіння, що й у лісі.

- Орбіта очищається, — продовжив Дмитро. — Наче хтось розчищає місце. Для чогось великого.

- Для заміни, — прошепотіла Астра.

Вона відійшла до вікна. Місяць висів низько, надто рівний, надто спокійний тільки тріщена ставала тільки більшою начае попередження о смерті і зірці це не подобалося. Від цього було моторошно.

- Його не можна знищити, — сказала вона більше собі, ніж Дмитрові. — Він — частина балансу. Але…

-Але баланс можна обійти, — підхопив Дмитро. — Якщо створити ілюзію.

Вони працювали майже без сну.

Дмитро копався в закритих звітах, зламаних серверах, фінансових потоках, що вели в нікуди. Астра діставала старі тексти — ті, що ніколи не перекладали, ті, які зберігалися не на папері, а в пам’яті поколінь.

І що більше вони знаходили, то чіткішою ставала картина.

Усі джерела сходилися в одному.

Місяць не можна знищити.

Але його можна позбавити ролі.

-Ось, — Астра зупинилася на пожовклому записі. Її пальці тремтіли. — “Коли світло підміняють формою, небо мовчить, але рівновага гине”.

Дмитро повільно видихнув.

-Підміна… — повторив він. — Тепер усе стає на місця.

Він відкрив новий файл і повернув екран до Астри.

На ньому було лише одне ім’я.

Проєкт «Селена-Нова».

Без авторів. Без публічної історії. Без наукових публікацій.

Але з фінансуванням, яке не пояснювалося нічим законним і не мало меж.

-Це не одинаки, — сказав Дмитро. — Це система. Закрита. Добре захищена.

-Вчені, — тихо сказала Астра. — Ті, хто вирішив, що може керувати небом.

Вона раптом відчула страх. Не за себе. За Місяць. За те, що було живим, але не мало голосу в людському світі.

-І якщо вони праві хоча б частково… — Дмитро не договорив.

-…Місяць цього не переживе, — закінчила вона.

Тиша впала між ними важкою ковдрою.

Потім Дмитро знову заговорив.

-Є місце, де сходяться всі сигнали. Там аномальна активність, незрозумілі енергетичні сплески й повна тиша для цивільних радарів.

Він вивів на екран карту.