Падіння

— Дмитре, ти вже влаштувався на роботу?

Хлопець із русим волоссям сидів за столом, понуривши голову в тарілку з їжею. Йому було лише п’ятнадцять, але батьки, що сиділи навпроти, вимагали від нього дорослих рішень. Вони хотіли, щоб він уже працював.

Дмитро повільно підняв голову, але так і не наважився подивитися батькові в очі. Він нервово шкреб вилкою по тарілці, намагаючись зібратися з думками й знайти в собі сміливість відповісти.

— Я… — почав він і на мить замовк. — Я ще не знайшов роботу…

Мати важко зітхнула. Батько з силою вдарив кулаком по столу й почав кричати, але Дмитро майже не чув його слів — страх повністю скував його.

Вони знущалися з нього вже багато років. Батько був йому нерідний. Мати вийшла за нього заміж, коли Дмитрові було лише п’ять. За десять років цей чоловік не раз зривав на ньому свою злість. Бували моменти, коли в пориві гніву він ледь не вбив прийомного сина, і лише втручання матері зупиняло його.

Коли цей чоловік з’явився в їхньому домі, Дмитро спочатку радів. Він думав, що в нього нарешті буде тато. Але це було марно.

І знову хлопець мовчки слухав образи на свою адресу.

Батько різко підвівся з-за столу й підійшов до Дмитра. Грубо схопивши його за лікоть, він потягнув хлопця до виходу. За мить Дмитро опинився надворі — його кинули просто перед ґанком.

— Можеш не повертатися, — холодно сказав чоловік. — З тебе все одно нічого не вийде в житті.

Двері з гуркотом зачинилися так сильно, що здригнулися стіни.

Дмитро підвівся. Навіть не обтрусивши одяг, він пішов геть від дому, який ніколи не був для нього справжнім прихистком.

Через кілька хвилин він дійшов до парку. Блукав там понад годину, не знаючи, куди податися. Зрештою він забрів туди, де закінчувалися доріжки й починався густий ліс із високими деревами.

Тяжко зітхнувши, хлопець подумав: «Краще вже тут, ніж у рідному домі». І ступив у тінь дерев.

На його шляху траплялися білки, а одного разу він навіть побачив лисицю. Більше — нічого. Телефон давно розрядився, тож Дмитро сів під старим дубом, сховавшись за кущем, що ріс неподалік.

Раптом прогримів грім — такий гучний, що заклало вуха. Дмитро підвів голову й подивився на зоряне небо. Одна зі зірок раптово зірвалася й почала падати просто туди, де він сидів.

Він не одразу усвідомив небезпеку, але встиг відскочити в останню мить.

Землю струсонуло. Утворилася глибока яма, немов після падіння метеорита. А в самому її центрі стояла дівчина.

Вона сяяла, мов зірка, але без сумніву була людиною. Коротке біле волосся, блакитні очі, схожі на нічне небо. На ній була сукня, ніби виткана з єдиного світлого полотна. У руках вона тримала білий глечик.

-Ти людина? -промовила дівчина дивлячись на нього