4

Наступного дня Світланка прибігла з очима, що сяяли.

— Тітко Ларисо! Тато казав, що має до вас важливу розмову!

Серце Лариси стислося:

— Розмову? Про що?

— Не знаю, — Світланка знизала плечима.

Вони сіли робити дев’ятий промінь — Промінь Дружби. Але Лариса не могла зосередитись. Руки тремтіли, коли вирізала контури. Думки розбігалися.

Світланка розповідала про те, що завтра останній день перед канікулами, але Лариса слухала в пів вуха. 

— Тітко Ларисо, ви мене слухаєте? — Світланка нахилила голову.

— Вибач, люба. Я задумалася.

— Про тата? 

Лариса здригнулася. Та не встигла відповісти, як пролунав дзвінок у двері. Вона підвелась, відчинила. На порозі стояв Віталій.

— Добрий вечір. До вас можна?

— Звичайно, заходьте.

— Привіт, таточку! — зраділа донька.

Чоловік глянув на промені, розкладені на столі.

— О, бачу, скоро закінчите.

— Ще три залишилось, — Світланка показала пальці. — Десятий, одинадцятий і дванадцятий!

Віталій усміхнувся, але Лариса бачила — він хвилюється. 

— Сідайте, — запропонувала Лариса. — Може, чаю?

— Ні, дякую. Я довго не затримаю. Просто хотів… попросити.

— Про що?

Він зробив глибокий вдих.

— Святий вечір через три дні. Я запрошую до нас, святкувати разом.

Вона мовчала. Пульс відбивався аж у скронях.

— Знаю, це може здатися незвичним, — продовжував Віталій. — Але Світланка дуже до вас прив’язалася.

Лариса відчула, як щось тепле розливається в грудях. Вона присіла на стілець, розгублено склала руки на колінах: 

— Я навіть не знаю… Це так несподівано…

Вона хвилювалася, що не впорається. Що буде боляче. Це ж перше Різдво без мами. Вона планувала просто його переждати, пересидіти вдома, щоб не бачити чужого щастя. Але зараз, глядячи в очі цього чоловіка, який дивився з  очікуванням, вона не змогла відмовити.

— Добре, — сказала нарешті. — Я прийду.

Обличчя Віталія засяяло.

Світланка заплескала в долоні.

— Ви погодились?! — закричала вона. — Ви прийдете до нас! Ой, я так рада! Ми будемо святкувати разом, як справжня родина!

Лариса пригорнула дівчинку до себе.

— Як справжня родина, — прошепотіла вона.

І повірила в ці слова

Наступні три дні вони робили останні промені.

Десятий — промінь Тепла. Лариса розповідала про лагідні руки матері, які  вміли обійняти так, що всі біди здавалися дрібницями. Світланка слухала, намагаючись відтворити спогади про свою маму.

Далі був одинадцятий — промінь Відпускання. Найважчий. Лариса стримувала сльози, вирізаючи його. Бо розуміла — треба відпустити. Не забути, ні. Але відпустити біль. Дозволити собі жити далі.

Дванадцятий промінь Майбутнього вони робили в останній день перед Святвечором. І Лариса відчувала — майбутнє є. Воно не закінчилося разом з мамою. Воно тільки починається.

Світланка поклала останній промінь до купи.

— Дванадцять! — сказала вона урочисто. — Тепер треба зібрати!

Вони склали всі промені по колу, склеїли основу. Зірка вийшла великою, золотою, красивою. Кожен промінь ніс свою історію, свій біль, свою надію.

— Вона чудова!.. — прошепотіла Лариса.

— Вона наша! — Світланка обняла жінку. — І завтра ми повісимо її на ялинку. 

У Святвечір Лариса стояла перед дзеркалом, дивилась на себе. Вона одягла улюблену сукню — темно-синю, просту, але елегантну. Розчесала волосся, навіть трохи підфарбувалася, хоча давно не робила макіяжу.

“Що я роблю?” — думала соромлячись.

Але відчула в голові наполегливий мамин голос: “Іди, доню. Іди та будь щасливою”.

Лариса взяла пакет із подарунками. Для Світланки — набір для малювання, про який дівчинка мріяла. Для Віталія — книжку з рецептами українських страв.

Вийшла з квартири, зупинившись біля сусідніх дверей. Натиснула на дзвінок, долаючи хвилювання.

Двері відчинились негайно. Світланка вигукнула з порога:

— Тітко Ларисо! Ви прийшли!

Вона була в білому святковому платті, з червоним бантом у волоссі. Обличчя сяяло щастям.

— Заходьте! — дівчинка потягла її за руку.

У вітальні горіла вогниками велика ялинка, прикрашена яскравими кульками. Проте на верхівці залишалося порожнє місце. «Для нашої зірки», — подумала вона.

Віталій вийшов з кухні, трохи схвильований, але усміхнений.

— Добрий вечір! Як добре, що ви прийшли. В нас вже все готово.

Лариса простягнула йому книгу рецептів. 

— Ось, це вам. 

Чоловік не очікував подарунків, проте не став відмовлятися:

— Не треба було… але дякую.

— Світланко, тримай, це тобі, — жінка вручила їй набір для малювання у рожевій валізці з єдинорогом.

— Ура! Я так про нього мріяла! — підстрибнула від радості дівчинка.

Батько осудливо глянув на неї:

— Доню, а ти нічого не забула?

Вона застигла на мить, потім згадала:

— А, так… Дякую, тітонько Ларисо! 

Гостя усміхнулася.

Вони сіли за стіл, на якому горіли свічки та лежали серветки з ялинками.

— Це я допомагала сервірувати! — гордо похвалилася дівчинка.

На тарілках лежали переважно холодні закуски та пюре з сосисками.

— Я вирішив — краще так, щоб нічого не спалити, — зізнався Віталій, простеживши за поглядом жінки.

— Зачекайте! — Світланка підскочила. — Треба спочатку зірку повісити!

Вона принесла їхню саморобку.

 — Тато, допоможи.

Віталій узяв зірку, потягнувся, почепив на верхівку.

Вона сіла ідеально. Золота, яскрава, з дванадцятьма променями, що відбивали світло гірлянди. Лариса дивилась на неї та відчула, як щось усередині вивільняється. Той останній затиск болю, що тримав її так довго у своїх кайданах.

— Вона найкрасивіша у світі! Чи не так, таточку?  — запитала дівчинка, дивлячись у гору.

Батько обійняв її, пригорнув до себе: