3

Наступного дня Лариса прокинулась ще раніше — о сьомій. Вона лежала в ліжку, дивлячись на ранкове світло за шторами, і думала: що їй сьогодні приготувати для Світланки?

Учора були млинці. А сьогодні… Раптом згадала — мама пекла солодкі пампушки. Маленькі, пухкі, з цукровою пудрою. Вона завжди пекла їх щосуботи й вся квартира пахла здобою. 

 До четвертої ще багато часу. Але треба ж тісто поставити, щоб підійшло.

Лариса дістала продукти. Просіяла борошно, розчинила дріжджі в теплому молоці, замісила тісто. Мама завжди казала: “Тісто любить лагідні рухи. Будеш грубо — воно не підійде”.

Вона місила повільно, уважно, відчуваючи під пальцями м’яку, еластичну масу. Навернулися сльози спогадів.

Лариса накрила тісто рушником, поставила в тепле місце. Тепер треба чекати.

Через дві години квартира наповнилась запахом здоби та домашнього затишку. Лариса стояла біля плити, коли подзвонила подруга.

— Слухаю, Олю?

— Ларисо! —  почувся знайомий голос. —  Як ти?

— Вже краще, дякую.

— То може, зустрінемось на каву?

— Не зараз, — Лариса подивилась на годинник. 

— Ні, ти знову?…

— У мене… справи. Але незабаром побачимось, добре?

— Авжеж. Дзвони, коли захочеш!

Світланка прибігла рівно о четвертій. Цього разу вдягнула синій светр з оленями, волосся розпущене. 

— Тітко Ларисо! — закричала вона ще з порога. — Як у вас пахне! Що це?

— Пампушки, — усміхнулась Лариса. — Заходь.

— А вони солодкі?

— Звичайно, моя люба. 

Сіли за стіл. Дівчинка схопила одну та обпекла руки.

— Ой! Вони гарячі!

— Зачекай трошки, — Лариса налила їй чаю. — Нікуди не втечуть.

Дівчинка довго дула на пампушку, нарешті відкусила.

— М-м-м! Краще за цукерки. Як у вас так виходить?

— Мама навчила, — відповіла жінка. — Коли я була дитиною, прокидалася щосуботи від запаху пампушок.

Світланка жувала, думала.

— А ви сумуєте за нею?

— Дуже, — Лариса відвела погляд.

— Я теж сумую за мамою, хоч і мало пам’ятаю. Тато каже, що любов не зникає, навіть коли людини вже немає.

Лариса здивовано подивилась на неї. Сім років, а говорить такі речі.

— Твій тато правий. 

— То який промінь ми сьогодні робитимемо? — нарешті запитала Світланка, витерши рота серветкою.

Лариса замислилася.

— Промінь Любові, — сказала нарешті. — Любові до тих, кого ми втратили. До тих, хто залишився. До всього, що було добрим.

Світланка кивнула, серйозно.

— Мені подобається, — погодилася Світланка. — Любов — це найважливіше, адже так?

— Авжеж, моя люба.

Вони сиділи за столом, вирізали другий промінь. Світланка розповідала про вчительку, яка добра, про подругу Сашу, з якою вони разом малюють.

— А тато сьогодні раніше з роботи прийде, — сказала вона, старанно вирізаючи край променя. — Буде дома борщ варити.

— А він уміє? — здивувалася жінка.

— Ну, так собі, — Світланка скривилась. — Він більше смажить — котлети там, яєчню. А борщ… востаннє варив, то я не доїла.

— Важка справа — борщ, — погодилась Лариса.

Вони працювали, і раптом Світланка запитала:

— А ви самі живете? Зовсім самі?

— Так.

— І вам не страшно?

Лариса задумалась. Страшно? Ні. Самотньо. Порожньо. Боляче. Але не страшно.

— Іноді важко, — сказала вголос. — Але звикаєш.

— А може, не треба звикати? — Світланка подивилась на неї. — Може, треба, щоб хтось був?

— Може, —  погодилася жінка.

Вона доклеїла останній край паперу: 

— Промінь Любові готовий! 

Світланка взяла його, поклала поруч із першим.

— Вже два! — весело вигукнула. — Ще десять залишилось!

Щира радість дівчинки зігрівала серце самотньої жінки. Раптом вона усвідомила що хоче, щоб ці дні тривали. Щоб Світланка приходила ще, щоб вони разом сиділи за столом, щоб квартира пахла пампушками та не була порожньою.

— Світланко, а твій тато знає, що ти до мене приходиш?

— Звісно! Він навіть хотів подякувати, що ви зі мною возитесь!

— Я не вожусь, — усміхнулась Лариса. — Мені подобається.

— І мені теж! — Світланка обняла її за шию.

Наступного ранку Лариса зібралася до магазину та несподівано зустрілась  з батьком Світланки. Двері ліфта відчинилися, всередині стояв Віталій.

Вони дивилися одне на одного. Лариса давно вже не бачила його так близько. Високий, худорлявий, з сивиною на скронях. Втомлені очі, добра усмішка.

— Доброго ранку, — привітався він.

— Доброго.

Двері зачинились. Вони поїхали вниз. Жінка стискала руки на сумці, не знала, куди дивитися.

— Дякую вам, — раптом сказав Віталій, порушуючи незручну тишу.

— За що? — здивувалась вона.

— За Світланку. За те, що приділяєте їй час. Вона така щаслива ці дні. Приходить додому і годину розповідає, що ви робили разом.

Лариса відчула тепло в грудях.

— Мені теж приємно. Світланка — чудова дівчинка.

— Вона за вами скучила. Коли все це трапилось, ви…

— Вибачте, — перебила його Лариса, відчуваючи провину за своє відчуження. — Я не хотіла…

— Та ні, — він підняв руку. — Я розумію. Знаю, як воно буває.

Ліфт зупинився. Двері відчинились. Вони вийшли.

— Якщо вам стане важко, або якщо Світланка вам набридне, скажіть. Я не хочу, щоб вона вас обтяжувала.

— Вона не обтяжує, — швидко відповіла Лариса. — Навпаки. Мені добре з нею.

Він щиро всміхнувся:

— Тоді дякую ще раз.

Вони розійшлись. Лариса йшла до магазину і відчувала, що стало трохи легше від того, що хтось її розуміє, знає, як це боляче — втратити когось найріднішого.

День за днем Світланка приходила до сусідки. Вони майстрували промені, розмовляли. Лариса готувала щось смачненьке. Квартира знову ожила — в ній пахла їжею, лунав дитячий сміх, світло горіло не тільки в одній кімнаті.