2

Лариса прокинулась о восьмій. Довго лежала в ліжку, дивлячись у стелю. 

Дитина має прийти. Треба щось приготувати.

Лариса підвелась, пішла на кухню, відкрила холодильник. Яйця, молоко, масло — є для млинців. Світланка їх так обожнює. Борошно має бути в шафці.

О другій годині квартира пахла млинцями. Лариса спекла ціле блюдо — тонкі, золотисті, з дірочками. Вона навіть не пам’ятала, коли востаннє так довго стояла біля плити. Але це було… приємно. Руки пам’ятали рухи.

Вона накрила стіл у вітальні — поставила тарілку з млинцями, налила в вазочку вишневе варення, ще з торішніх запасів.

Потім пішла до своєї кімнати, витягла з шафи коробку з папером для творчості. Колись вона любила робити листівки вручну. Потім все це лежало без діла.

Хоч тепер знадобиться.

Лариса перебрала папір — золотий, срібний, червоний, синій. Для зірки потрібен золотий. Вона дістала кілька аркушів, розклала на столі. Ножиці, клей, лінійка, олівець. Все готово.

Годинник показував пів на четверту. Лариса сіла в крісло, затиснула руки між колін. Що з нею? Чому вона так хвилюється?

Бо давно нікого не чекала. Давно ні для кого не пекла. Давно нічого не робила, крім того, щоб просто пережити черговий день.

Рівно о четвертій почула стукіт у двері.

На порозі стояла Світланка — у светрі з котиком, волосся зібране у хвостик. У руках тримала якийсь згорток.

— Тітко Ларисо! Я прийшла! — радісно вигукнула вона.

— Заходь, люба, — Лариса посунулася, пропускаючи дівчинку. — Я приготувала для тебе млинці.

Обличчя дівчинки аж засвітилось.

— Млинці?! Ой, я так по них скучила! У тата вони не виходять.

На порозі вітальні Світланка зупинилася, дивлячись на накритий стіл.

— Ого! Як красиво!

— Сідай, — Лариса показала на стілець. — Спочатку поїмо, а потім будемо робити твою зірку.

Дівчинка взяла млинець, намастила варенням. Надкусила — і заплющила очі від задоволення.

— М-м-м! Саме такі! — вона говорила з повним ротом. — Я іноді згадувала і  мені так хотілося знову…

Лариса сіла навпроти, налила собі чаю.

— Вибач, що так довго не запрошувала, — пояснила вона. — Мені було… важко.

Світланка кивнула, серйозно.

— Тато казав, що коли когось дуже любиш, а потім він помирає, то серце ніби ламається. І потрібен час, щоб зрослося.

Лариса відчула, як щось стискається в горлі.

— Твій тато розумна людина.

— Угу, — Світланка взяла ще один млинець. — У нього теж серце ламалось. Коли мама… — вона знову затихла, подивилась у тарілку.

Вони обидві замовкли. В кімнаті було тепло, затишно, пахло млинцями та чимось забутим, добрим.

— А що ти принесла? — Лариса кивнула на згорток біля дверей, намагаючись відвернути увагу у дитини від тяжких спогадів.

— А! — Світланка аж підскочила. — Це я приготувала! Зачекайте!

Вона вибігла в коридор, повернулась зі згортком. Розгорнула аркуш картону, на якому було намальовано зірку. Не дуже рівну, дитячу, але старанну.

— Я вирішила, що треба спочатку намалювати, яку ми хочемо, — пояснила дівчинка. — Щоб знати, як робити.

Лариса взяла малюнок. Зірка на ньому була великою, з дванадцятьма променями, і в центрі Світланка намалювала маленьке серце.

— Це щоб вона з любов’ю була, — пояснила дівчинка. — Тато розповідав, що мама завжди казала: коли робиш з любов’ю, воно потім щастя приносить. 

— Розумна була твоя мама, — прошепотіла Лариса.

— Угу. Я її дуже мало пам’ятаю… Але тато розповідає. Каже, що вона любила Різдво. І завжди чіпляла зірку на ялинку.

Світланка подивилась на Ларису великими очима.

— А ви поставите цього року ялинку?

Жінка відвела погляд. Коробка з прикрасами все ще стояла під столом, там, куди вона вчора її відсунула.

— Не знаю, —  відповіла чесно.

— А може, поставите? — обережно запитала дівчинка. — Я можу допомогти. Ми з татом швидко все робимо.

— Може, — Лариса встала, щоб не бачити дитячих очей. — Ходімо, будемо робити зірку.

Вони сіли за стіл, на якому Лариса розклала папір та інструменти. Світланка придивлялась до всього з цікавістю.

— То як ми будемо робити? — запитала вона.

Лариса взяла аркуш золотого паперу, поклала зверху малюнок Світланки.

— Дивись. Ми зробимо зірку з дванадцяти окремих променів. І кожен промінь будемо робити окремо, старанно. Щоб був особливим.

— Як дванадцять місяців? — здогадалася дівчинка.

— Так. Або як дванадцять добрих речей, які треба пам’ятати.

— А які добрі речі?

Лариса замислилась. Мамині слова пролунали в пам’яті: “Надія, любов, сміх, прощення…”

— Сьогодні зробимо перший промінь, — запропонувала вона. — Промінь Надії.

— Якої Надії? — Світланка нахилила голову.

— Надії на те, що навіть коли дуже важко, все одно буде краще.

Лариса взяла лінійку, почала вимірювати. Світланка спостерігала, як вона малює контур першого променя — довгий, трохи вигнутий, з гострим кінцем.

— А ти зараз маєш надію? — несподівано запитала дівчинка.

Лариса завмерла, олівець завис над папером.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Може, трохи. З учора.

— З учора? Чому?

— Бо ти прийшла, — просто сказала Лариса. — І я подумала, що, може, не все закінчилось.

Світланка усміхнулась — широко, щиро.

— То це я — ваша надія?

— Може, і так.

Лариса вирізала перший промінь. Світланка допомагала тримати папір. Вони працювали повільно, старанно, не поспішаючи. За вікном вже зовсім стемніло, але вони не вмикали великого світла — тільки настільну лампу, під якою світився золотий папір.

Лариса подивилась на золотий промінь, який лежав перед ними на столі.

— Готово, — сказала вона. — Перший є!

— Промінь Надії, — повторила Світланка. — А завтра який будемо робити?

— Завтра? — Лариса подивилась на дівчинку.