1

Лариса стояла посеред вітальні й дивилась на коробку з ялинковими прикрасами. Картонна, потерта по кутах, з написом маминим почерком: “Різдво 2015”. Дев’ять років тому мама ще могла сама дістати цю коробку з антресолей, сама прикрашала ялинку, сама чіпляла зірку на вершину.

— Верхівка — найважливіше, Ларисочко, — казала вона щоразу, стаючи на драбину. — Без неї ялинка — просто дерево. А зірка — це надія.

Лариса присіла на підлогу, обхопила коліна руками. За вікном падав сніг на тлі похмурого неба. Місто готувалось до свят: у вікнах навпроти вже світились гірлянди, подекуди на балконах в сусідів лежали ще звʼязані ялинки, до яких не дійшли руки. А в неї — порожня вітальня, нерозпакована коробка і біль, який за рік нікуди не дівся.

Вона вже цілий рік без мами.

Телефон на столі світився повідомленнями. Подруга Оля писала втретє за день: “Ларисо, ходімо разом на ярмарок, не сиди вдома”. 

— От, причепилася, — невдоволено прокоментувала жінка. 

Всі як один, намагалися витягти її з депресії. Але ж коли болить, то болить усюди, навіть на королівському заході.

Колега Ірина запрошувала на корпоратив. Двоюрідна сестра нагадувала про сімейну вечерю у Святвечір. А їй лише хотілося накритися ковдрою та згадувати щасливі роки, коли мама була живою 

Лариса не відповідала. Вона взагалі мало з ким спілкувалась останній рік. Спочатку був догляд за мамою — лікарні, процедури, безсонні ночі. Потім — похорон, документи, спустошення. А згодом просто не було сил. На роботу — так, виходила. Робота віддалена, дизайн логотипів та айдентики, можна з дому. По продукти — теж. Швидко, рано-вранці, коли в магазині мало людей. А так — самота і ця коробка, яку вона не може розпакувати вже три дні поспіль.

Лариса простягнула руку, торкнулась картону. Холодний, шорсткий. Усередині — скляні кулі, які вони збирали з мамою все життя. Деякі з них жінка памʼятала з дитинства. Паперові янголи, яких Лариса клеїла ще в школі. Гірлянда з великими кольоровими лампочками, яка вже не відповідала сучасній моді, але мама ніколи не хотіла міняти — “вона ж тепла, бачиш, як тепло світить”.

І блискуча зірка з дванадцятьма променями. Мама казала, що дванадцять — це повнота, як дванадцять місяців, як дванадцять апостолів. Що треба кожен рік згадувати дванадцять добрих речей, які сталися, і тоді зірка принесе надію на наступний рік.

Лариса затулила обличчя долонями. Який наступний рік? Які добрі речі? Вона навіть не може пригадати, коли востаннє справді сміялась.

Жінка поглянула у вікно. На дворі сутеніло. Короткі грудневі дні ніби навмисне  створені для самотності. Лариса підвелась, відштовхнула коробку під стіл. Не сьогодні. Може, не цього року взагалі.

Вона пішла на кухню, поставила чайник. Механічно дістала чашку — одну, завжди одну — насипала чаю. Мамина улюблена суміш, з чебрецем та материнкою. Купила по звичці місяць тому, а тепер п’є сама, бо викинути шкода.

Чайник загув. Лариса налила окріп, дивилась, як розкриваються сухі листочки, як пахне літом і маминими руками. Сльози накотились самі — вже навіть не гучні, просто звичні. Вона витерла обличчя рукавом светра, того самого в’язаного, який носила всю зиму, бо під ним можна сховатись, зникнути.

Раптом — дзвінок у двері.

Лариса здригнулась, мало не впустила чашку. Хто це? Вона нікого не чекала.

Дзвінок повторився — настирливіше, з дитячою нетерплячістю.

— Тітко Ларисо! — почувся тоненький голосок за дверима. — Тітко Ларисо, ви вдома?

Світланка.

Лариса завмерла біля столу, стискаючи гарячу чашку в руках. Світланка. Дівчинка з сусідньої квартири, яку вона постійно пригощала млинцями. Читала їй “Чарівника Смарагдового міста”, поки її батько запізнювався з роботи. Але здавалося, це було в іншому житті. Коли? Два роки тому? Три?

Ні, два. Перед тим як мама остаточно злягла.

— Тітко Ларисо, будь ласка! — голосок ставав благальним. — Я знаю, що ви вдома, світло ж горить!

Лариса поставила чашку, підійшла до дверей. Рука зависла над ручкою. Вона не хотіла нікого бачити. Проте не могла відмовити дитині.

Вона відчинила.

На порозі стояла семирічна дівчинка в рожевому светрі та капцях. Великі карі очі дивились з-під чубчика з надією та радістю, з тією безпосередністю, яка властива тільки дітям.

— Тітко Ларисо! Нарешті! — Світланка аж підстрибнула. — Ви вдома!

Лариса відчула, як щось стискається в грудях. Дівчинка напівсирота дивилася на неї зі щирою усмішкою.

— Світланко, привіт!

— Тітко Ларисо, а можна до вас? — дівчинка вже переступала поріг, скидала чобітки. — У мене дуже важлива справа!

— Світланко, я… — жінка хотіла сказати “зайнята”, “не зараз”, або щось таке. Але Світланка вже зайшла до коридору.

— Тато купив ялинку! — вона говорила швидко, захоплено. — Велику, майже до стелі! Ми вже всі прикраси повісили, і гірлянду, і дощик. Але зірки у нас немає, вона розбилася. А без зірки ялинка несправжня, так? І я згадала, що ви вмієте робити зірки! Пам’ятаєте, ви мені торік… ні, не торік, давно… показували, як вирізати сніжинки? І я подумала, може ви допоможете зробити зірку?

Вона говорила не переводячи подиху, і Лариса раптом зрозуміла, як давно не чула дитячого голосу.

— Світланко, я не знаю… — почала вона.

— Будь ласка! — дівчинка склала долоні, як для молитви. — Будь ласка, тітонько Ларисо! В магазинах зірки всі пластикові, некрасиві. А я хочу справжню, як у казці! Таку, щоб вона… щоб вона була чарівною!

Лариса дивилась на ці великі очі, і згадала, як мама казала: “Робиш комусь добро — робиш собі”.

— Я… — вона зробила вдих. — Ну, добре. Спробуємо.

— Дійсно?! — Світланка аж заплескала в долоні. — Ой, тітонько Ларисо, ви найкраща!

— Зачекай, — Лариса підняла руку. — Коли ти хочеш робити?

— А зараз можна? — дівчинка нахилила голову. 

— Ні, вже пізно… 

— Тоді я прийду завтра після школи!