24. Кінець усім таємницям

Тяжко дихаючи, чоловік відсторонився від неї.

– Не варто.

- Ти про що? - Лера розгублено глипнула. Щоки червоніли зрадницьким рум'янцем.

- Я проклятий. Нам не можна бути разом.

- Але на тобі немає прокляття! - її очі округлилися і заблищали, ніби вона ось-ось заплаче.

- Це не те прокляття! – зітхнув Морл, накривши її долоню своєю. - Зі мною ти ніколи не будеш щасливою! Ми належимо давно іншим людям.

– Я не розумію… – Лера щиро не розуміла, що відбувається. Ще хвилину тому він їй доводив, що вона йому потрібна, а зараз ось це. Вона не знала, чи варто їй засмучуватися? - До чого тоді наша попередня розмова? Навіщо ти прийшов?! - Лера починала сердитися.

- Забудь, що я до цього говорив. Це більше не має значення.

Чоловік прибрав руку і Лера побачила у своїй долоні кулон, такий, що вона загубила два роки тому. Але тепер застібка в ньому була ціла. Відкривши кулон, дівчинка ахнула, усередині були фотографії батьків. Ланцюжок був вимащений у чомусь червоному.

- Звідки?

Морл загадково посміхнувся, а потім швидко озирнувся на коридор печери. Посмішка миттєво зникла з його губ.

- Вибач, що через мене у тебе знову проблеми.

- Але ж ти можеш їх вирішити! Виведи військо! Ти ж казав!

- Я збрехав. Вони не підкоряються мені. Тобі доведеться самій з усім розбиратися.

- Стоп. А як же ти! Ти ж мені допоможеш? - Лера чекала ствердну відповідь, але Морл лише похитав головою. - Мені це не подобається. Чому мені здається, що ти зі мною прощаєшся? - в очах знову защипало від сліз.

Чоловік ступив до неї, обійнявши. Лера завмерла, чомусь знову згадавши як вона так само стояла півтора роки тому. Коліна від хвилювання почали підкошуватися. І тут вона побачила в коридорі чоловіка з вугільно-чорною бородою і такими ж чорними очима. Він стояв, тримаючи заряджений арбалет, націлений на спину Морла.

– Морл! Бережись! - дівчинка скрикнула, спробувавши звільниться, але  Морл її не відпускав. Її власні руки були притиснуті до тулуба. – Ззаду!

Але чоловік ніби не чув її лементів. Одна мить, і стріла зірвалася з тятиви. Лера в паніці схопила ротом повітря, коли Морл її різко відштовхнули до стіни. Волосся впало на обличчя, через що вона на початку не побачила того, що сталося.

Морл стояв з ковтаючи ротом повітря, його і без того бліде обличчя ставало схожим на крейду. Вона лише встигла зробити крок уперед, і він звалився їй на руки. Під вагою його тіла дівчинка не змогла встояти на ногах. І тільки зараз вона побачила стрілу, що увійшла до половини в його спину і червону пляма, що розтікалася по сорочці.

Час ніби сповільнився. Скинувши голову, вона помітила, що чоловік, що стріляв, сховався в одному з тунелів. Але він її мало цікавив.

– Я допоможу витягти!

- Не чіпай! Це алканар! - прохрипів Морл, поклавши голову їй на плече. - У мене мало часу. У мене на шиї висить ланцюжок із ключами, зніми його.

Лера беззаперечно виконала його прохання. Спочатку клямка не хотіла їй піддаватися, очі застеляла пелена зі сліз.

- Не загуби! - відчувши, як холод розливається по тілу, чоловік судомно зітхнув. Дихати було важко. – Прошу, подбай про моїх дітей! Вони ні в чому не винні. Вибач, що намагався відібрати в тебе брата...

"Брата?!" - від подиву сльози припинилися.

- Ні! Ти ж не можеш померти тут! - заскавучада вона. Тільки не так, тільки не зараз. - Що ж я робитиму без тебе? Хто мене тепер викраде чи відправить у Трою? - з губ вирвався смішок. Дівчинка обійняла його за спину, відчуваючи, як руки брудняться в крові.

«До чого ж дурне ти створіння. – Морл слабо посміхнувся. Її серце ось-ось хотіло вирватися з грудей. – Я ж позбавив тебе всього».

- Перед смертю я хотів би принести клятву. Мені потрібно трохи твоєї крові. - Морл замовк, відчуваючи, що це можуть бути останні його слова.

Лера кивнула, не ставлячи зайвих запитань. Швидко піднісши палець до рота, вона вп'ялася в нього зубами. З ранки виступила маленька крапля крові. Морл щось тихо прошепотів і наказав покласти руку йому на спину. Палець обпекло, ніби вона його занурила в казан з окропом. У цей момент вона помітила на своєму вказівному пальці знайоме кільце-печатку.

- Велика праматір ... - очі чоловіка закотилися, а з посинілих губ вирвалося тихе зітхання.

Лера затремтіла, відчуваючи, як земля йде в неї з-під ніг. Його серце більше не билося. Закинувши голову, Лера завила. Від її крику затремтіли стіни і стеля печери. Він був її найлютішим ворогом, але разом з його відходом серце пронизали гострі голки. Таке трапляється, коли втрачаєш рідних.

Раптом його тіло залилося світлом і за лічені миті зникло. Тепер про нього нагадували лише забруднені в крові долоні. Нова хвиля горя та люті накрила її з головою. Схопившись на ноги, вона побігла тунелем. І в цей момент час знову пішов із нормальною швидкістю.

Сила, що нудиться всередині хотіла вирватися. Побачивши вбивцю, що втікав, Лера випустила її на волю. Стіни печери затремтіли і почали обсипатися, ніби були зроблені з піску.