22. Океан у крові

Після повернення з Трої минув місяць. Лера вже почала забувати про слова, сказані Кассандрою.

Її плани вже давно порушив дощ, що безперервно стукав у вікно. А як добре розпочинався день! Тепер ні до міста, ні до дядька не потрапити. Наближення іспитів наганяла на неї більшу тугу, ніж дощ. Цього року все було серйозніше.

У двері хтось гучно постукав. Стукали, мабуть, ногою. Вставши з ліжка, дівчинка підійшла і відкрила її. На порозі стояв мокрий до нитки Андрій, а в його руках згорнулося маленьке руде кошеня.

Видавши тихий стогін, дівчинка відчула, як по щоках скочуються сльози. Жорстока пам'ять знову нагадала їй про смерть улюбленця.

- Дивись, кого я знайшов на нашому порозі. Думаю він до тебе! – широко посміхаючись, Андрій простяг їй кошеня.

Лера хотіла його взяти, але руки почали тремтіти.

- Де ти його взяв?!

- Я ж сказав, що на нашому порозі. – хлопчик поклав кошеня на ковдру. - Ти подивися які у нього очі! Лера? - в очах стали збиратися сльози від спотвореного болем обличчя подруги. - Подивися…

Дівчинка присіла навпочіпки, і доторкнулася кінчиками пальців до вологого хутра кошеня. Струснувши маленькими вушками, кошеня принюхалося, а потім широко розплющило очі. У Лери дихання перехопило від цих синіх очей. Вона могла впізнати їх із тисячі.

- Мотя! – їй хотілося вірити, що це він. Адже Кассандра обіцяла, що він повернеться. - Мій хороший! – сліз стало більше. – Мій…

- Ось бачиш. Адже у котів дев'ять життів. – Андрій усміхався, витираючи долонею сльози скочувалися по його щокам, що вже .

Вставши, Лера поцілувала Андрія в щоку, а потім повернулася на ліжко. Посадивши кошеня собі на коліна, вона продовжувала вмиватися сльозами, не припиняючи при цьому щасливо посміхатися.

- Що ти робив на вулиці за такої погоди?

- Скажу, не повіриш. Мені здалося, що мене хтось кличе, ось я й вийшов надвір. І якщо чесно ... - хлопчик замовк, кусаючи губи. Він думав казати це їй чи ні. — Я знайшов його не на ганку, а в кущах біля нашого будинку. Мені стало трохи ніяково.

- Чому? - продовжуючи гладити кошеня, Лера зігнула брову.

- Нічого. Ти такі фільми не дивишся! - відмахнувся Андрій, і тихіше додав. – Тим більше там поверталися у тому самому вигляді, а тут…

- О господи, Андрію! Я дивилась цей фільм! - скрикнула Лера, зашипівши.

Андрій вирішив більше не розвивати цю тему, щоби не злити подругу.

- Я піду переодягнуся. Якщо знадоблюсь, я в себе. - Андрій з заздрість подивився на тварину, що вмостилася на її колінах. Швидко кивнувши, Лера знову переключила увагу на кошеня. - Е-е, Лер. Я подумав. Може ввечері якийсь фільм подивимося? - Лера знову кивнула, не підводячи голови. – Ну я пошукаю...

Розуміючи, що подальша розмова безглузда, хлопчик вийшов за двері. І практично відразу зіткнувся ніс до носа з Любою.

- Я бачила, що ти притягнув кота! Де ти його взяв?

- На вулиці знайшов. Сидів на тому місці, де ми з Лерою закопали Мотю. –  насупився Андрій, промоклий одяг прилипав і холодив шкіру.

- О-о, це прямий як у «Цвинтарі»! – в очах дівчинки спалахнуло захоплення. Ось кого-кого, а її такими історіями не злякаєш. - То що це за кошеня? - але в містику вона не особливо вірила.

- Цілком імовірно це Мотя. Їй Кассандра ж обіцяла, що він повернеться. А дивлячись на те, що Мотя був фамільяром, я навіть не здивований. Він мене покликав, а я сходив його забрав.

- А якщо серйозно.

Андрій здивовано підняв брову. Після її першої реакції він не сподівався, що вона йому не повірить.

- Серйозно. Мені здалося, що мене хтось кличе, я вийшов надвір, і знайшов його!

- Він тобі щось сказав? - скепсису в її голосі поменшало.

– Ні. Може, він ще не вміє. Але я можу посперечатися на будь-що. Це той самий кіт!

Попрощавшись, Андрій пішов, нарешті, до себе, а Люба відчинила двері спальні. Побачивши Леру, що сиділа на підлозі, дівчинка мимоволі посміхнулася, рудий пустун вже на повну оглядав нову територію. Побачивши клітку Маркіза, він наїжачився і зробив стрибок назад.

Люба розреготалася, спостерігаючи як Маркіз із клітки розглядає нового мешканця. Вона могла присягнути, що думає він при цьому «Що то за дрібне створіння тут бігає?»

- Мотя, а ну не лізь до Маркіза! – суворо промовила вона, стежачи за реакцією. Почувши своє ім'я, кошеня моментально повернуло голову, видавши голосне м'яу. – Ого. Та ти й у правду Мотя. – присівши на килим, Люба почухала йому підставлену шию. - З поверненням.

* * *

Навчальний рік добігав кінця, але для більшості студентів ще чекали річні іспити. Перший був вже цього понеділка.

Майже до вечора Лера з Любою сиділи на лужку біля гуртожитку і готувалися до історії. Таких як вони у Резенфорді було чимало. Коли тепліло студенти іноді влаштовували пікніки на території школи. Шкільний персонал крізь пальці дивилася на те, що вони тупцюють траву, єдине, що забороняли – це розпалювати вогонь.