8. Під світлом Місяця

Повиснуло довге мовчання. Дівчата та хлопчик загубилися у незнайомому місці та часі. Минали хвилини. Вони не знали, що буде далі, тому просто сиділи, притулившись до стіни. Усередині ще тепліла надія, що вони знову перемістяться. Додому…

Яка ймовірність того, що їх не приймуть за шпигунів, якщо побачать у цьому одязі?

Живіт видав жалібне бурчання, нагадуючи, що вони так і не повечеряли.

- Все добре, Мотя. Ми зараз щось вигадаємо. - Лера погладила кота, намагаючись трохи заспокоїти.

Мотя, на відміну від них, не виглядав пригніченим. Випускаючи і ховаючи пазурі, кіт до чогось принюхувався у повітрі. Потім несподівано зашипів і вигнувшись спробував звільнитися з обіймів господині.

Простеживши за діями кота, дівчинка поспішила підвестися на ноги. Люба і Андрій наслідували її приклад. Ще раз втягнувши носом повітря, Мотя неквапом побіг у відомому тільки йому напрямку. Щоб його не втратити, друзі поспішили слідом.

- Як гадаєш, куди він нас веде? – нахилився Андрій до Лериного вуха.

Дівчинка знизала плечима, ні на мить не відводячи погляду від пухнастого рудого хвоста. Найбільше вона боялася, що втратить Мотю з поля зору. Цей страх був сильнішим за те, що вони можуть назавжди тут залишитися.

Пройшла тривала кількість часу, коли вони прийшли до якогось будинку.

–Здається нам сюди. – Андрій вказав на двостулкові дерев'яні двері. Цьому свідчила і поведінка Моті - кіт зупинився і почав шкрябати лапою по дереву.

Коли хлопчик штовхнув двері, Мотя прослизнув усередину. Їм нічого не залишалося, як піти за ним.

Усередині було тихо. Вони постійно озираючись, пройшли до внутрішнього двору. Поки що все свідчило, що будинок не житловий. По шару пилу, що скупчився на підлозі, він пустував місяці чотири, не менше.

Вони по черзі пройшли всі приміщення, щоб ще раз засвідчитися, що, крім них, тут нікого немає. Двері були тільки на головному вході, на решті ж весіли фіранки. Усі приміщення будинку розташовувалися довкола відкритого внутрішнього двору.

Пропустивши друзів уперед, Лера зупинилася, піднявши очі на низьку стелю. Придушивши важке зітхання, вона простежила за Мотею, поки він не ліг на ліжко.

- Я піднімусь у повітря, розвідаю обстановку. - сказала Лера, повернувшись у бік виходу.

– Ні. Це надто небезпечно! - зробив крок навперейми Андрій. – Ми не повинні розділятися!

- Я лише подивлюся на місто з висоти! Адже треба знати в якій його частині ми опинилися! А краще дізнатися який зараз рік, і коли місто буде захоплене!

- Добре. - Андрію довелося погодитися, відступивши убік. - Тільки далеко не відлітай. Піднімися в повітря, а потім відразу спускайся.

- Ти ж мене знаєш. – в’яло посміхнулася дівчинка. - Я розумію всю серйозність ситуації. Тому не варто переживати, зі мною все буде гаразд!

Не чекаючи відповіді, Лера відкинула фіранку і вийшла надвір. У голові було лише одне бажання «утекти». Втекти від усього на світі. Від себе…

Троя завжди була її улюбленим містом  завдяки відомому однофамільцю. Вона переглянула всі фільми, пов'язані з нею, прочитала кілька книг. Але тепер Троя не викликала в неї того трепету. Хотілося заснути і прокинутися, коли цей кошмар закінчиться. А може краще взагалі не прокидатися.

Але довго бігати від дійсності в неї не виходило. Долоні міцно стискалися в кулаки, через що нігті встромлялися в шкіру. Але болю вона не відчувала.

Опинившись на подвір'ї біля напівзруйнованої статуї якогось божества, дівчинка трансформувала руки в крила. Задерши голову, вона побачила хмари, що пропливали нічним небом.

Повітря було наповнене приємною прохолодою. Розправивши крила, Лера піднялася над будинками. З висоти місто виявилося великого розміру. Але за мірками сучасних міст, він навряд чи був більший за її рідне селище.

Троя спала, але іноді звідкись долинали голоси. Помітивши стражників, Лера повернула в інший бік.

Дівчинка відсутнім поглядом розглядала одноманітні будиночки, як раптом у поле зору потрапили дві постаті, закутані плащі. Їх одяг здався дивним для цього часу.

  Коли вони зникли в найближчій підворітті, вона втратила до них інтерес.

* * *

- Даремно ти її відпустив. - подивившись на кота, заявила Люба. Мотя поводився неспокійно. Його вуха рухалися, здавалося, що він до чогось прислухається.

– А що я міг зробити? Навіть якщо посадив її під замок, вона все одно пішла б.

- І ти не хвилюєшся? - простеживши, як Мотя нервово б'є хвостом по підлозі, запитала Люба. — Мотя поводиться дивно. Мені не по собі.

- Хвилююся. - зітхнув Андрій, прикусивши губу. - Але в повітрі їй безпечніше, ніж на землі. Пішли, подивимося, що є в хаті. Нам потрібно чимось розтопити вогнище, та в ідеалі, знайти одяг.

Дівчинка кивнула, і підхопивши кота на руки, попрямувала слідом до сусідньої кімнати.

Там вони не знайшли нічого цінного, лише пару дерев'яних стільців та ще одне ліжко.

Загалом у будинку було шість кімнат різного розміру. Дві з них нагадували спальні, одна була схожа на ту, де влаштовували прийоми гостей. В одній із далеких кімнат вони знайшли кілька скринь, завалених різним мотлохом. Розбираючи їх, вони, на своє щастя, знайшли посуд та одяг.

- Я таке не вдягну! – заявив Андрій, розглядаючи шматок тканини. - Це принизливо!

Люба розсміялася, витягнувши з скрині пару чоловічих сандалів. Жіночий одяг припав їй до душі. Мабуть, тут жила не бідна подружня пара, так як знайшлося багато різного одягу.

Виклавши на підлогу кілька різнокольорових хітонів, дівчинка почала шукати фібули та пояси.

- Повернеться Лера, спитаємо, що можна надіти нам. Вона найкраще розуміється на одязі Стародавньої Греції.

- А хіба Троя це Греція? – кинувши прямокутний шматок тканини, іменований хітоном, на найближчий стілець, Андрій скривився.

- Чесно сказати, я під час уроків  Світових цивілізацій грала в телефоні. Але начебто троянці та ахейці це народи Греції.