1. Чорний Друїд

Голден

25 серпня 2010 рік.

Морл сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі, притулившись скронею до холодної стіни. Через постійну спеку, йому було важко зосередитися на справах. Але це була не головна проблема. Леліла, яка втекла кілька місяців тому, могла з'явитися будь-якої миті. Вона не проґавить можливості встромити йому ніж у спину.

Чоловік втомлено глянув перед собою. Іноді йому не хотілося бути королем. Його день завжди був розписаний по хвилинам: зустрічі, збори, поїздки. Письмовий стіл ніколи не був порожнім, на ньому лежали стоси документів, що вимагали його розгляду. Іноді Морлу хотілося повити чи побитися головою об стіну.

Стук у двері повернув його в реальність.

- Ваша величність! Прибув посол із Па́ндара!

– Хай зачекає. Я зайнятий! – кинув Морл, сподіваючись, що від нього відстануть.

- Він каже, це дуже терміново! Справа стосується Місячних островів.

Чоловік змінився в обличчі. Ендрю Келл ніколи не звертався до нього без нагальної потреби. Отже, сталося щось серйозне. Потерши пальцями скроні, Морл подумки вилаявся:

"Тодд, я тебе своїми руками задушу, якщо знову почую скаргу".

- Клич! – крикнув, нарешті, він.

У чоловіка не було жодного бажання йти до тронної зали. Тому він вирішив прийняти посла у вітальні своїх покоїв.

Морл до всіх своїх підданих ставився однаково. Він намагався бути справедливим до всіх і не виділяти нікого. Але, попри це, Місячні острови завжди отримували трохи більше.

Справа була не в майстерних вітражах і дзеркалах, що там робили. То була батьківщина Стефани. Його золотоволосої красуні, чий сміх колись розносився по цьому замку. Його королеви. Її не стало два століття тому… У той день світло для нього померкло назавжди.

Тепер Морл намагався триматися подалі від смертних.

Змусив перервати потік спогадів стукіт. Після цього двері відчинилися, і до вітальні увійшов немолодий чоловік у чорному дорогому костюмі. Вік брав своє, від його колись пишної світлої шевелюри майже нічого не лишилося. Але навіть так чоловік мав вигляд представницький.

– Розповідайте, що трапилося на острові?

- Ваша Величність, у мене для вас погані звістки. Я вирішив повідомити вас особисто! Князь Альпін підняв податки.

Морл насупився.

- І через це ти приїхав?

- Ні, мій пане. Князь оголосив себе одноосібним правителем! Він наказав карбувати монету з його гербом! Сказав, що він веде свій рід від короля Ріхарда і нікому не підпорядковуватиметься!

Морл закотив очі. Ріхард був батьком Стефани, останнім прямим його нащадком був їхній син Пауль. Тодд Альпін був, як кажуть, сьомою водою на киселі.

- Ти привіз мені докази?

- Ось, мій королю! – посол дістав із кишені три золоті монети.

Оглянувши кожну, Морл кинув їх на стіл.

- Я сьогодні ж нанесу візит до нашого дорогого князя. Якщо це правда, його буде страчено! - і без того темні очі короля почорніли. - Можеш бути вільний!

 Князівство Алтон

Червень 1998 рік.

По землі стелився легкий туман. Перші промені сонця вже давно розфарбували небосхил. Ніжно-рожеві хмари пропливали над головою чорнявого дівча, що розкинулося на трохи вологій від роси траві. Вона була одягнена у легку блакитну сукню, що прикривала босі ноги. Довге чорне волосся ореолом розкинулося навколо її голови.

Дівчинка лежала, спостерігаючи, як останні зірки гаснуть. Її не хвилювали проблеми навколишнього світу. Навіть власні заручини здавались їй чимось далеким і туманним. Цього дня вона найменше чекала, і чесно, кажучи, боялася.

Чи думала вона у день свого восьмиріччя, що батько з матінкою захочуть влаштувати її подальшу долю? Звичайно ж ні! Новина, що принц Фарганса стане її нареченим, викликала в неї шок.

Дівчинка тоді весь вечір проплакала в себе у покоях, хоч її й запевнили, що заручини нічого не змінять – до шістнадцятиліття вона залишиться жити із сім'єю. Що може бути гіршим для дитини? Про жодне майбутнє весілля з наслідним принцом юна князівна навіть слухати не хотіла.

- Анеліна. – почувся звідкись грудний голос няньки. - Дівчинко моя, куди ти зникла? – незабаром з'явилася пухка жінка в суворій сірій сукні та білому накрохмаленому фартуху. Від неї віяло приємним ароматом парфумів з нотками кави та свіжої випічки. – Анеліно! – жінка сплеснула руками, побачивши свою підопічну, що лежала на траві. - Вставай негайно, ти можеш захворіти! – голос її змінився на більш суворий.

- Нано, ну не починай! – пирхнула дівчинка, залишившись лежати. - Ти ж знаєш, що я ніколи нічим не хворіла!

- Але ж ти можеш захворіти! Твоя матінка тебе вже шукає. Сьогодні такий важливий день!

- Важливий день. - передражнила її дівчинка. - Відстій ...

Продовжуючи бурчати, Анела таки піднялася на ноги. Була б її воля, вона б залишилася в палацовому саду.