13.

Сонячні промені пробиваються крізь штору й осяюють личко Стели — маленький носик, рожеві щічки та пухкі солодкі вуста, котрі так й кортить вкотре поцілувати. Однак, вона досі сопе, обіймаючи подушку й мені не хочеться будити її. Нехай ще поспить та додивиться свій солодкий сон. А він точно солодкий та приємний, адже на вустах блукає легка усмішка. Сподіваюся, що причиною її радості являюся саме я. І ніхто інший. 

Бо ця Зірка — лишень моя… 

Внутрішньо здригаюся від своїх думок та змушую себе встати з ліжка. Хоч пора ще доволі рання, а роботи, на жаль, не початий край. Дядько навряд чи буде задоволений, якщо я не встигну вчасно зібрати сіно і його намочать вересневі дощі. Збираю свій одяг та ступаю тихо у бік дверей. 

Покинути кімнату Зірки та ще після такої бурхливої ночі — справжня тортура для мене. Але варто йти, поки вона спить. Бо як прокинеться, я вже не зможу стримувати ранкові бажання. 

Ніколи б не подумав, що це дівчисько зможе стати невід'ємною частиною мого буття. Та й мене в цілому. Хоча, якщо поміркувати, то після кілька невдалих побачень та історії з Моллі — мені не особливо хотілося зустрічатися з дівчатами. Тим паче — пізнавати їх. Задоволення тілесних бажань, звісно ж, не рахуються. Один чи два коктейлі, кілька гарних слів та обіцянка приємно провести вечір — непоганий спосіб знайти розвагу на ніч. Аби вранці розійтися в різні боки, забувши навіть ім'я один одного. Зі Стелою все склалося зовсім по-іншому. Навіть краще, аніж я міг собі уявити, варто лишень пригадати нашу першу зустріч. 

Стела неначе ураган ввірвалася в мою сіру буденність й сколихнула її. Змусила по-іншому дивитися на дівчат та неї зокрема. І чи не вперше дозволити собі відчувати щось більше аніж хіть. Поруч з нею й дихається по-іншому, хоч я й без завзяття зізнаюся собі в цьому. 

Можливо, вона і є саме та Зірка, котра вкаже мій шлях додому… 

Зрештою, силою думки змушую себе покинути кімнату дівчини та рушаю до ванної. Приймаю швидкий контрастний душ та йду вдягатися. Варто поспішити й взятися до роботи, поки сонце ще не встигло розкочегарити землю. Бо по обіді буде важко дихати в полі, де не має й натяку на тінь. 

Взявши все необхідне для роботи та невеличкий перекус, закидую все в трактор й вирушаю у поле. День обіцяє бути довгим, сонячним та парким. І не таким веселим без дівчат! Зараз, я радію тому, що батьки прислали малу Енні та Стелу саме сюди. 

Години в полі тягнуться невимовно довго. Що дивно. Адже я обожнюю працювати на ранчо: доглядати за тваринами, збирати врожай та допомагати дядьку у всіх його задумах. Але от сьогодні, все по-іншому. Мене тягне назад, до будинку. І до тієї, котра зуміла заполонити мої думки та серце. І після нічних зізнань, все стало ще серйозніше. Все ще більше ускладнилося. 

Бо як би не було приємно нам проводити час разом — мені та Стелі — і якими б не були наші почуття, а відчуття реальності, не варто було втрачати. А ми — загубилися, захопившись один одним. І це трохи лякає. Бо я не знаю, якими будуть наші стосунки на відстані. Я тут, а вона — там(хоч відстань не така вже й велика, ми живемо в одній країні та на тому ж континенті). Чи вдасться нам втриматися на плаву? Чи не потонемо, тягнучи один одного на дно власних страхів та пересторог?

У мене з Моллі не вийшло практично з тієї ж причини. Дівчина не хотіла переїжджати жити на ранчо, а я не рвався до міста. А найти компроміс, який би міг задовольняти нас обох, ми не змогли. В результаті, Моллі просто втекла, кинувши мене заради іншого, більш привабливого об'єкта. Образа на неї досі лежить на серці каменюкою й душить. Хоч я й переконував себе вже мільйон раз забути її, та все що з нею пов'язано. 

Але ж Стела не Моллі! — переконую себе. Бо хочеться вірити, що з Зіркою у нас набагато більше спільного, аніж здається. І я маю на увазі не тільки вподобання в інтимному плані. Хоча, й з цим Зірка мене здивувала. Така пристрасна та ніжна водночас. 

Всміхаюся та потираю долонею потилицю. Одні лишень думки про Стелу змушують моє тіло відбувати й жадати задоволення своїх потреб. Причому, всіх одразу. Бо серце, віднедавна, також бере участь в цій феєрії кохання. Можливо, й не відаючи Зірка відвоювала собі величезний шматок в моїй душі. 

Коли сонце вказує, що час обідати, зупиняю трактор та витягаю свої пожитки: кілька бутербродів, печиво та термос. Без кави сьогодні, я точно не впораюся. Бурхлива ніч з моєю зіркою дається взнаки. 

 Поки обідаю, оглядаю поле. Роботи ще на кілька днів. А потім, можна буде повернутися до праці на самому ранчо. Стільки всього відремонтувати варто, поки не настала холодна пора. І запаси зробити: і продуктів для всієї родини, і для тварин. Ще й Оліверам допомогти з їхнім господарством. Впевнений, що в цьому році Джек знову на зиму переїде в місто, аби зайнятися своєю докторською роботою та практикою в нотаріальній конторі. І старий Олівер буде канючити у дядька моєї допомоги. А може й мені кудись чкурнути? До сестри, наприклад? 

Від роздумів усмішка сама розтягується на вустах. Бо я, захоплений почуттями до Зірки, вже планую те, чого раніше б не зробив. Ні для Моллі, ні для жодної іншої. До речі, про вчинки… Гадаю, що гарний букет польових квітів вразить мою Зірку, хоч то й не троянди, які вона любить. 

Закінчивши обід, беруся до роботи, аби встигнути до вечері. Сьогодні влаштую Стелі справжнє побачення в садку. З квітами, вином та гарною музикою. І Енні мені в цьому допоможе. Всю печінку виїсть, звичайно, за те, що не розповів про нас зі Стелою, але сподіваюся, зрештою допоможе. Вона ж бажає щастя своїй подружці та братику.