12.

— Я до учорашнього випадку сама не була певна стосовно того, що між нами. — відповідаю на автоматі й коли розумію, що ляпнула зайвого — прикушую язика.

— То це у Вас давно? — викрикує подруга, — І при цьому ти ігнорувала мої спроби звести вас?! Як ти Люка назвала у перший день? Жучара? То це ви обоє тепер — жучари!

Енні обурюється вдаючи ображену, але я по її обличчю бачу, що вона рада за нас. І я щаслива з її реакції. Адже очікувала гіршого. Та попри це відповідати не збираюся. Принаймні не тоді, коли ми не обговорили з Люком що розповімо Енні, а що ні.

— Сходжу до стайні. — кажу замість відповісти на запитання.

— Тікаєш? Ти ж знаєш, що я не відстану з розпитуваннями!

— Знаю, але не зараз. — кажу і вислизаю крізь прозорі двері.

На вулиці скидаю робочі рукавиці та фартух, який для чистоти одягу ще в перший день видав нам Люк. Опісля й справді йду до стаєнь. Мені подобається грати з малим лошам. Воно вже встигло не лише підрости, а й звикнути до мене. Ми з ним наче подружилися. І тепер я щодня провідую його.

На середині дороги, коли проходжу через подвір’я, чую як хтось гукає й обертаюся на голос. А тоді ціпенію й часто кліпаю, аби прогнати марево, яке з'явилось нізвідки. Губи раптом пересихають, а серце починає незрозумілий танок. Легенько щипаю себе в надії повернутись до реальності без неї. Але це не допомагає. Я чітко бачу перед собою Моллі, яка тягнучи за собою маленьку багажну сумку, поспішає до мене. 

— Слухай, ти Люка не бачила? — безцеремонно говорить вона тим самим викликаючи ще більшу відразу. Її манера та зверхність відчуваються у кожному русі та слові. Мимоволі затримую погляд на її обличчі. Фото було недостатньо, аби розгледіти колишнє кохання Люка. Тепер же вона перед мною і я наочно пересвідчуюсь в її красі.

— Так я й тобі сказала. — буркаю, повертаючись до реальності й відвертаюся, аби піти геть. Не знаю для чого вона припхалася сюди, але й говорити з нею не маю бажання. Хоча, я лукавлю. Адже відчуваю, що приперлася вона з якоюсь метою.Бо ж до колишніх не з'являються просто так?!

— Ти хто така, щоб розмовляти зі мною в такому тоні? — лунає мені у спину і я все ж таки зупиняюся. Легка писклявість в голосі свідчить, що вона не очікувала такого ставлення. Але іншого вона не заслуговує. Особливо після того, що розповів Люк. Зрештою, чи можна бути приязною до колишньої твого коханого?

— Я — його дівчина. Ми кохаємо одне одного. І тому в його житті я, а не ти. — відрізаю тихо та чітко. Даю зрозуміти, що вона тут зайва. Відразу окреслюю кордони, аби не посягала на моє. Адже Люк — мій. Принаймні, я хочу в це вірити. 

Проте, я ніяк не збагну для чого вона тут, але сподіваюсь, вона все ж вона забереться так само швидко, як і з'явилась. А найкращий захист від таких, як вона — напад. 

— Ти йому ніхто. І я не певна, що він буде радий тебе бачити. Тож вертайся у таксі, яке ще не поїхало і їдь назад до свого міста. — тішусь з твердості свого голосу та духу, але шкодую, що відсіч цій дівиці даю я, а не Люк. Певна, що він би точно швидко попросив звідси незвану гостю.

— Дівчина, кажеш? — протягує Моллі та, якось дивно примруживши погляд, оглядає мене. — Це тобі Люк сказав? — хмикає, а я прикушую язика думаючи, чи варто продовжувати свою маленьку брехню. Адже насправді Люк цього не казав. Ми взагалі не обговорили наші стосунки. Та Моллі не сильно чекає відповідь і продовжує говорити далі.

 — І в коханні можливо зізнався?  Красиві слова говорив? А моїх речей ти часом не зустрічала? Не думала, для чого він їх зберігає? — атакує мене питаннями вона. — Можу описати його улюблену мереживну піжамку, яку лишила, щоб носити лише тут. Дуже зручно, що моя кімната якраз навпроти його. — слова дівчини шмагають наче батіг та викликають непотрібні асоціації. А ще — оживляють спогади про учорашню знахідку, і я стискаю, кулаки аби не повестися на слова Моллі. Розумію, що вона говорить це навмисно. Не знаю, звідки в неї така впевненість в словах та вона точно знає на що натиснути.

 — І знаєш чому? — провокує мене та відмовляюся відповідати. — Напевно тому, що це важливо для нього. Тому що я користуюсь цим, коли приїжджаю. — моє обличчя смикається, але я тримаюсь вдаючи непорушність. — А те, що наречену має теж сказав? І що я більшість часу в місті, аби було комфортно малюку, якого ми чекаємо?

— Малюку… — шепочу й  мимоволі опускаю погляд на її живіт й, помітивши характерну випуклість, ціпенію. Вона й справді вагітна! 

Тілом проходить холод, наче хтось облив мене відром крижаної води. Та на скільки можна вірити її словам? І на скільки тепер можна вірити словам  Люка? 

Серце б’є так гучно, що здається, наче я потрапила в бульбашку, яка відгородила мене від усіх зайвих звуків і є лише я та стукіт мого серця. Невже Люк учора, лежачи зі мною в ліжку розповідав вигадану історію? Йому вистачило совісті брехати мені у вічі? Намагаюсь думати тверезо, але слова Моллі сягають цілі й потрапляють прямісінько в серце.

Намагаюсь прокрути кожен рух та жест Люка від самого початку. Хіба він прохав мене тут лишитись? Ні, я сама вигадала парі, через яке й лишилась. Цілком можливо, що він пішов на це з принципу. Аби показати, що парі програю я. І те ж саме з зізнанням. Якби не моя настирливість, він навряд би чи це сказав. Тяга до мене? Це лише хіть. Хто зна, можливо я просто трапилась на шляху і він вирішив втамувати її. Або ж я одна з тих, з ким він її втамовував. І ще речі Моллі… Він так їх і не викинув.