11.

Ніжачись в обіймах Люка вслухаюсь у стукіт дощу за вікном. Треба ж було небу розперезатися на самому світанку! Та ще й того дня, коли ми знову планували піти до озера покупатись. Останні дні ми туди частенько навідуємося. І, на щастя, не завжди з Енні. Звісно, я люблю свою подругу. Але час проведений з Люком особливий і лишає по собі надзвичайно гострі відчуття.

І не завжди справа в тілесному поєднанні. Хоча наш кожен раз все гостріші і гостріші відчуття. Скільки б ми не були разом мені його стає мало. Він перетворюється на мій особистий наркотик. Іноді ловлю себе на думці, що думаю про нього у ключі “мій”. Але чи так це насправді? Чи мій він? Чи це всього лиш парі та бажання гарно провести літо?

Я все більш задумуюсь про те, що мені хочеться аби я й справді була його, а він мій.

— Як гадаєш, Енні скоро здогадається, що її спроби звести нас не так вже й потрібні? — Запитую у Люка несподівано не лише для нього, а й для себе. Та щойно він повертає до мене обличчя я бачу його примружений погляд і відповідь не така вже й потрібна. — Пробач, дурницю ляпнула. Просто пригадалась її учорашня спроба вкотре посватати нас. Не знаю, пунктик це в неї, чи вона справді щось підозрює. До речі, про Енні. Я піду. А то вона зачастила по ранках. Наче підловити хоче.

Тараторю  невпинно, аби не видати тієї бурі, яка піднялась від одного його погляду. Страшно подумати, що було б, якби він озвучив те, що я побачила на його обличчі.

— Хей, все гаразд? — він ловить мою руку щойно я підводжуся з ліжка. Відповісти не встигаю, адже чуємо, як внизу щось брязнуло. Здається Енні прокинулась. Тож киваю головою й швидко мчу до своєї кімнати.

Прийнявши контрастний душ трохи заспокоююсь. Зрештою, ніхто не обіцяв, що буде щось більше, крім задоволення. Або ж час не настав, а я просто занадто багато літала у рожевих хмарах.

На кухні знову чути брязкіт і я поспішаю вниз. З подругою точно щось коїться. Гадаю, їй допомога потрібна більше, ніж мені.

— Хочеш перебити увесь посуд? — запитую щойно входжу і Енні таки впускає миску від несподіванки, яку тримала в руках.

— Ну от, тепер точно побила. — зітхає подруга, а я тим часом обводжу поглядом кухню. Здається, Енні затіяла армагедон. А якщо точніше - генеральне прибирання.

— Пробач. Не думала, що злякаю тебе. — кидаюсь допомогти зібрати осколки і допитливо дивлюсь на подругу, яка виглядає засмученою. — Енні, що сталося? Чого це раптом тебе потягло на прибирання?

— Та так, аби зайняти руки й не думати про дурне.

— Поділишся?

— Не цього разу, пробач. Зрештою ви з братом теж не все розповідаєте. — ледь чутно додає, але я чудово розумію натяк. Тож мовчки відходжу та розігрівши сніданок вару каву і йду до своєї кімнати. І не тому, що на кухні через прибирання Енні, важко знайти зручне місце аби поїсти. А тому, що я не знаю що сказати.

Дощ посилюється і я не вигадую нічого кращого, ніж також взятися за прибирання. Єдина відмінність - я обмежуся своєю кімнатою.

Виходжу з кімнати у пошуках ганчірки аби протерти пил та відра. На щастя досить швидко знаходжу й повертаюсь назад у кімнату. Вмикаю музику та пританцьовуючи в такт беруся за роботу. Спершу проходжуся по більших меблях та речах, які на них стоять. Протираю поверхні та дещо переставляю під своє бачення. Думаю, що господарі не образяться. Тим паче, що мені тут жити ще деякий час.

Коли з цим завершено берусь до шафи. Спершу прибираюсь на поличках зі своїм одягом. А тоді добираюсь до антресолі на якій стоять невеликий кошик та коробка. У кошику аби як накиданий якийсь одяг. Тож спершу берусь його поскладати.

Звісно, я не полюбляю копирсатись у чужій білизні, а тут якраз таки саме вона. Спершу, без зайвих думок, складаю звичайну піжаму, яка краще підійшла б для зими. А от, коли переходжу до літнього варіанту з мереживними вставками, в голові починають роїтися незрозумілі думки. Стає цікаво, хто ж власниця цих комплектиків. Судячи з розміру вона доволі струнка й висока. Спершу думаю на Енні. Але ж у неї є власна кімната, то чому ховати свій одяг тут. Та й кольори не її.

Відкидаю легку тканину в кошик та дістаю коробку. Розкриваючи її помічаю, що мої пальці злегка тремтять. Дурне передчуття за мить стає реальністю. Варто відкрити коробку і я впираюся поглядом у фото на якому Люк широко всміхається та обіймає струнку рудоволосу дівчину. Серце пропускає удар…

Підіймаю фото, а під ним лежить ще одне, на якому вони вже цілуються на терасі цього ранчо. Судячи з вигляду фото не таке вже й давнє… 

Мене цікавить хто ж ця дівчина і в пошуках імені перевертаю фото. Але на звороті лише два слова виведені красивим почерком “Назавжди закохані”. Карточка вилітає з рук і я механічно переглядаю вміст коробки з усілякими дрібничками. Але погляд раз по раз повертається до слів на картоні.

То, виходить, справа не в любові чи образі до міських дівчат. Справа в одній конкретній дівчині. І тепер мені здається, що то все були відмовки. Через неї. А те, що вона є в житті Люка, я навіть не сумніваюсь. Бо ж не зберігають речей тих, хто зробив боляче. От чому він не хотів стосунків. І чому нічого не сказав коли я почала говорити про “нас”. Бо “нас” не може існувати.

Крізь вир думок, які метаються наче птах у закритій клітці, чую, як відкриваються двері. Швидко починаю збирати речі назад в коробку й втягую повітря носом. Чую характерний звук шморгання й розумію, що до всього я ще й плачу.