10.

Зібравши все необхідне, виходжу з кімнати. Неквапливо спускаюся сходинками на перший поверх та йду на кухню. Звідти долинає дивний шум. Невже Енні повернулася?

Заледве переступаю поріг кухні, миттєво зупиняюся та розглядаю кімнату. Енні немає, але натомість є Люк. Він щось складає в лоточки та запихає до величезного рюкзака. Робить все неквапливо та методично, неначе виконує чіткий план дій. Вочевидь, не тільки я подумала про пікнік, а й він. Або ж, цей Жучара знову щось замислив. 

— Ти вже зібралася? — запитує Люк, щойно помічає мою присутність. Усміхаюся йому й киваю головою. В голові вирують мільйон здогадок, й від цього ще більше хочеться дізнатися місцину, куди ми їдемо. — Тоді, поїхали. — додає він й закидає рюкзак на плече. 

— Поїхали, — кажу й повернувшись, крокую до виходу. Заледве рівняюся з Люком, як він зупиняє мене, схопивши за руку. Я здригаюся й поглядом шукаю подругу. Розумію, що її тут немає й не буде, але страх бути розкритими все ще є. Хоч ми й домовилися у всьому їй зізнатися. 

— Стело, ти можеш не фантазувати казна-що бодай один день? — з веселими нотками в голосі, запитує Люк та веде мене за собою. Виходимо на подвір'я та крокуємо до пікапа. — Енні немає, вона нас не побачить. Але, якщо й побачить — то нічого страшного не трапиться. Ми й так збиралися їй про все розповісти. 

— Знаю, та все ж… — говорю та відводжу погляд. Ще раз оглядаю двір та впевнившись, що подруга дійсно не ховається десь за парканом, полегшено зітхаю. 

— Коли вперше тебе побачив, не думав, що така ляклива. — Люк відпускає мою руку та відкриває дверцята свого пікапа. Допомагає всістися та забравши сумку, закидає її на заднє сидіння, поруч ставить свій рюкзак. Тоді закриває дверцята та обійшовши авто, замає місце водія. 

— Готова до пригод? — Підіймаю погляд на Люка й розумію — ця поїздка остаточно змінить мої почуття. І сенсу ховатися все ж буде. Та може це й на краще? 

— Тоді пристебнись та тримайся міцніше. Дорога тут, як ти вже встигла зрозуміти, з вибоїнами. Але та місцина, куди їдемо, варто того, аби потерпіти. 

— І куди ж ти мене везеш? — роблю спробу дізнатися наш пункт призначення та Жучара лишень лукаво всміхається й заводить мотор. Включає радіо та виїжджає з ранчо. 

Невідомість місця призначення розпалює мій інтерес. В животі прокидаються славлені метелики, й мені нічого не залишається, як відпустити їх на волю. І насолодитися ще одним днем з Люком. 

Поки їдемо в пікапі, я безсоромно розглядаю Люка. Ковзаю поглядом по його профілю, практично щохвилини зупиняючись на його губах. Спогади про наші поцілунки заполоняють свідомість й викликають прилив ніжності. Так і хочеться торкнутися пухких губ та відчути їхній смак. Єдиний та неповторний. Зрештою, як  і сам Люк. 

Ніколи б не повірила, що хтось такий, як Жучара зумів би зачарувати мене. І справа не тільки в тому, що наша зустріч відбулася зовсім несподівано та з ноткою неприязні. А тому, що такі серйозні, скритні та відлюдкуваті особистості мене ніколи не приваблювали. Ані в школі, ані в університеті. Мені завжди хотілося мати поруч когось, хто, так само як і я — був би готовим до веселощів та прийняття спонтанних рішень. Та мабуть, доля краще знає, кого ми потребуємо. 

— А який твій улюблений колір? — запитую хлопця, порушуючи тишу в салоні. І не тільки тому, що відчуваю легке збудження, котре ризикує перерости в щось неймовірно прекрасне та пристрасне, а й через те, що ми мало знаємо один про одного. А ця поїздка, принаймні для мене, шанс краще пізнати Люка. Адже ситий не будеш лише фізичними втіхами. 

— Зелений та чорний,  — відразу відповідає Люк, — А що? — він продовжує вести авто, й дивитися строго на дорогу. Такий дорослий та відповідальний, що у мене подих перехоплює. 

— Хочу більше дізнатися про твої вподобання. — озвучую свої думки, продовжуючи дивитися на хлопця. — Це погано? 

— Залежить, як ти збираєшся використати отримані знання, — каже він, при цьому натягує на обличчя маску серйозності, хоча ще кілька хвилин тому всміхався. Чи то не вірить моїй щирості, чи то підозрює мене в чомусь. Або ж, спеціально провокує. Від любого Жучари можна очікувати чого завгодно. 

— Ніякого криміналу, — щиро кажу, прикушуючи губу. — Ніяких подвійних сенсів. — запевняю його. Бо єдине чого я хочу — це стати ще ближчою до нього. Не лише тілесно, а й душевно. І зізнатися в цьому було важко навіть собі, що вже казати про зізнання хлопцеві. 

— Не віриш? — зніяковіло запитую, не отримавши жодної реакції від Люка. 

— Вірю, чому ж ні. — кутики його вуст неквапливо здіймаються вгору й формують усмішку. — А який твій улюблений колір? 

— Червоний, блакитний, зелений. — відповідаю без вагань. 

— О, і в тебе зелений. Як багато у нас спільного, — зауважує Люк. Багато та чи достатньо?

— Якщо спробуємо пізнати один одного краще, то може виявитися, що ми таки створені один для одного, — кажу жартома, хоча в душі плекаю таку надію. 

— Що ж, спробуємо, — каже, всміхаючись. 

— Улюблена квітка? — слідує питання. 

— Банально — троянди. Будь-якого розміру та кольору. — А віднедавна ще й соняхи — зізнаюся подумки сама собі, пригадуючи нашу фотосесію. Цікаво, як ми вийшли на тих знімках?

— Улюблений шоколад? 

— Молочний. З горішками. — кажу, — Іноді, чорний з помаранчевою начинкою. 

Люк всміхається та атакує мене черговим запитанням.