9.

Наступні кілька днів промайнули не помітно. Ми з Енні займалися хатніми справами, готуючи будинок до приїзду їхнього з Люком дядька, а сам Люк — гарував на полях, бажаючи максимально більше роботи зробити до кінця літа. А враховуючи гектари, котрими володів його дядько — праці було не початий край. Навіть не уявляю, як Люк самотужки щороку справлявся з цим усім. 

Через це, бачилися ми не так вже й часто: ранками, за сніданком та ввечері, на терасі, слухаючи цвірінькання пташок. Іноді, нам вдавалося викроїти час лише для нас двох. І тоді спальня Люка ставала нашим секретним особистим раєм. Тілом щоразу проходить землетрус, як згадую наші безсонні ночі та пристрасні ранки. Останні, на жаль, довелося скасувати й перед світанком розділятися, оскільки Енні, ще та любителька детективів, почала щось підозрювати. Особливо після того, як я погодилася залишитися на ранчо до кінця літа. Навіть довелося причину вигадати, аби не розказувати подрузі правди. 

— Ти справді хочеш залишитися? — з недовірою запитувала Енні, прищуливши очі. Вона дивилася на мене так, наче вперше побачила. І здається, не вірила жодному слову. 

— А чому б і ні? — я щодуху вдавала байдужість. — Батьки затіяли ремонт. І тепер в нашому домі такий безлад, як на звалищі. До того ж я не хочу зараз душитися в паркому місті й фарбувати стіни. 

— Розумію, — сказала Енні, все ще не відриваючи свій погляд від мене. Щось вишукувала в міміці, я це відчувала. — Але ж ми можемо поїхати до Картера та Дженні. Вони, здається, вже повернулися з відпустки. 

— Та ні, — махнувши рукою, я взялася за першу-ліпшу роботу — почала полоти морковку. Ми якраз були з Енні на городі. — Тим паче, що там буде настирний Еван. А ти знаєш, який він приставучий. Краще вже тут. 

— І ти готова терпіти Люка? — від цього питання по спині спустилася крапелька поту. Я прикусила губу, змушуючи себе не червоніти. Бо я була не тільки “не проти”, а всіма руками, ногами та іншими частинами тіла “за” цього нестерпного Жучару, котрий вліз в моє серце та в’ївся під шкіру. 

— А що його терпіти? — запитала, не підіймаючи голови. Бралася за нову травинку й виривала її з корінням. — Ми тут щодня, а він там — посеред краси полів. 

Я все ще боялася зізнатися Енні у стосунках з її дорогим зведеним братом. Зрештою, собі самій я теж не зізнавалася в тому, що втрапила в пастку. Бо чим наполегливіше я намагалася ігнорувати проблему, відкладаючи її в далекий ящик на уявній поличці власної свідомості, тим сильнішими ставали почуття. 

Якби я не опиралася, а серце тягнулося до Жучари, мріяло завше бути в його обіймах, й купатися в океані його турботи. Турботи, котрої з кожним днем ставало все більше. І я вже не впізнавала того гордовитого та задиркуватого хлопця, що зустрів нас з Енні в перший день нашої відпустки на ранчо, котра зрештою з покарання перетворилася на гарний відпочинок. І це, як виявилося, до біса лякало. Бо поганого Люка було легше ненавидіти та забути, а от цього нового — привітного, усміхненого та звабливого — ні. 

— Ну, якщо ти так кажеш, — пробурмотіла подруга й теж взялася до роботи. Решту часу ми працювали мовчки. І я ні разу не наважилася запитати подругу про те, коли ж повернеться її зведений брат. Лишень подумки прокручували в голові наші ночі, плекати надію, що рішення з'явиться до того, як я буду змушена покинути це ранчо — неймовірне місце, котре подарувало мені те, чого й не сподівалася відчути. 
 

— Може, нам все-таки варто поговорити з Енні? — запитання Люка викликало в душі тривогу. Я не могла навіть подумки уявити, реакцію подруги, а розказати їй все-все… здавалося мені подвигом. 

— Ммм… — промугикала, тулячись до хлопця. Поки була в його обіймах, то відчувала спокій та безпеку, і так не хотілося ці миті ділити з важкими роздумами. 

— Зірко, вона ж все одно дізнається. Рано чи пізно. — в словах Люка була правда, я знала це. Але страх мене долав щоразу, як думала про наш секрет. — Чи ти соромишся мене? — прозвучало дещо сумно. 

Я відразу підійнялася на ліктях, повернулася до Люка обличчям. Мене вразило його запитання настільки, що підібрати потрібних слів, аби відповісти, було важко. Чому так думає? Невже я не достатньо проявляю свою симпатію?

— Чому ти так думаєш? — зрештою запитала, вдивляючись в улюблені сині озерця. Підійнялася та всілася в ліжку. Спати вже не хотілося. 

— А що я маю думати? — От бісила мене така розмова. Ну що за дурна звичка відповідати питанням на питання?!

— Не знаю… — розвела руками, зітхаючи. — Та точно не це. — обурення підіймалося з глибин душі. — Якби я тебе соромилася, то я б… — від раптово приступу гніву, аж задихатися почала. 

— Ти що б? — підступно всміхаючись, запитав Люк. Теж підвівся на ліктях та всівся на ліжку навпроти. Свердлив мене своїм арктичним поглядом, змушуючи закипати. Як це у нього виходить? Ще мить назад ми кохалися й все було добре, а зараз — я готова його придушити.  — Що б ти зробила, Стело? Розказала б найкращій подружці про стосунки з хлопцем, що подобається, так?

Мене затрусило, наче в гарячці. 

— Ти на що натякаєш? — вирячивши очі, прошипіла. — Ти мене звинувачуєш в чомусь?

— Зазвичай, це твій коник — звинувачувати когось у чомусь. — Я закочую очі та знесилено падаю назад в ліжко.  — А я лише кажу, що не варто приховувати від Енні правду. Вона може образитися потім. 

Розумію, що Люк має рацію, та погодитися на щиру розмову з подругою не готова ще. Принаймні, одна я не зможу. 

— То давай їй розкажемо разом, — кажу, коли Люк раптово нависає наді мною. 

— Давай. Хіба я проти? — його очі сяють звабливо, а вуста розпливаються в усмішці. Він нахиляється й знову цілує мене. Так палко й нестримно, що все довкола знову втрачає сенс. І я вже навіть не серджуся на нього, хоч ще кілька миттєвостей назад була готова сперечатися. Здається, це кохання.