7.

— Хіба, не ти запропонувала його цієї ночі?  

Слова Люка змушують прочинити рота та загубитися в роздумах. Що б відповісти йому? Але це триває не довго, адже він забирає з моїх рук грінку, кладе її на серветку, а тоді притягує мене до себе. Саджає на коліна та обіймає за талію. 

— Твоє мовчання розцінюю, як згоду. — шепоче практично біля самісіньких губ та відразу накриває їх. 

Серце тьохкає в грудях. І я прикриваю повіки. Відповідаю на поцілунок з такою пристрастю та бажанням, що сама не впізнаю себе. І своїх дій. Ще жоден хлопець не викликав в мені таку бурю емоцій. Здається, я втрапила в пастку, яку сама ж створила для Люка!

Люк цілує напористо, малюючи загадкові візерунки своїм язиком, змушуючи мене шаленіти від жаги відчути його. Все тіло покривається сирітками, які бігають туди-сюди в надії отримати ще одну дозу задоволення. Тим паче, що я вже знаю, як це — бути в обіймах Жучари. Подумки всміхаюся й розчиняюся у нашому божевіллі. 

Не знаю скільки часу триває наш цілунок та зовсім не хочеться завершувати його. Хоч губи вже починають пекти від сухості, а тіло збуджене настільки, що я втрачаю зв'язок з реальністю. Ще трішечки й ми скоїмо щось надто непристойне посеред поля при світлі дня.  

Дихаю рвано та сипло, коли Люк, зрештою розриває поцілунок. Неквапливо підіймаю погляд та заглядаю в його очі. І гублюся в його штормі. Це неймовірне явище. Воно зачаровує та зваблює. Манить до себе. Так і хочеться пірнути в цю безодню, розчинившись в ній на атоми.

Зітхаю та зробивши глибокий вдих, сама тягнуся за черговим поцілунком. Накриваю вуста Жучари й присуваюся ближче. Обіймаю його за шию та стогну прямо в губи. Не можу опанувати свою хіть й наче кішка тулюсь до нього в надії отримати ласку. А коли гаряча долоня Люка забирається під топ та лягає на мій живіт, здригаюся та відсторонююсь. Ми ж посеред поля! І на вулиці день! — вкотре нагадую собі. 

— Пробач, не втримався… — лукаво усміхаючись, шепоче Люк. Та я бачу, що йому зовсім не жаль… зрештою, як і мені. Його присутність просто зводить з розуму. І я маю в душі надію, що і я викликаю в нього такі ж почуття. І його симпатія — це не частина гри. Дурнувате парі! І нащо ми його вигадали?

— Не можна вибачатися за те, що хотів зробити. — кажу, ховаючи сповнений жаги погляд. Відсуваюся на край капота, — на достатньо безпечну відстань від мого нового виду наркотику, — і беру до рук грінку та засуваю її в рот. 

— Невже? — ошелешує мене питанням Люк. І я мало не давлюся куском хліба. 

— Тобто? — мої очі вочевидь нагадують тарелі бабусі Ганни, так широко я їх відкрила. 

— Звідки ти зрозуміла, що саме я хотів? — хижо всміхається Люк. Точніше, насміхається наді мною. І робить це з неабияким задоволенням. Поганець! До біса гарний, поганець!

— Бо… — закушую губу й намагаюся не ляпнути те, що не варто. Бо ще зарано для зізнань. Чи все ж? — Я вмію читати думки, — зрештою кажу, дивлячись на Люка. Він всміхається ще ширше, оглядаючи мене. — А твої, — тичу пальцем в нього, — на лобі написані. Великими літерами. 

 Задоволено всміхаюся та засуваю рештки хліба до рота. Потім беру сир та шинку й роблю собі бутерброд. Та в наступну мить, простягаю канапку Люку. 

— Бери, я зроблю собі ще один. — кажу, відчуваючи, як тілом вкотре прокочується хвиля збудження. І все через цього нестерпного жука. Він не перестає розглядати мене, схиливши голову на бік. Про що думає? 

— Знаєш, Стело, — чи не вперше Люк промовляє моє ім'я так ніжно та водночас звабливо. Метелики в животі прокидаються та йдуть в танок. — А ти маєш рацію, — продовжує, викликаючи чергову плеяду сиріток на моїй шкірі. Відчуваю, як тіло тремтить в передчутті чогось нового.

— Що? — кліпаю, намагаючись зосередитись на всьому обличчі Люка, а не лише на його губах. Та виходить не дуже.

— Ти маєш рацію, щодо того, що та кого я хочу. Зараз. 

Люк злізає з капота та насувається на мене. В голові вибухають салюти, й мозок волає “тікай”. Однак, я продовжую непорушно сидіти й чекати того, що збирається зробити Жучара. Не віриться, що він здатен на таке.

 А я? Невже я настільки смілива, аби… — всі думки обриваються в той момент, коли Люк стягує мене з капота та притягує до себе. Обіймає міцно та несе в напрямку… куди? 

Люк відкриває пікап та садить мене на сидіння. Потім залазить сам. Відсуває сидіння та перетягує мене собі на коліна. Я хаотично кліпаю та переривисто дихаю. Не заперечую й не тікаю. Просто чекаю, що буде далі. 

А далі все стає неважливим та бляклим довкола, коли губи Люка накривають мої. Коли його руки торкаються тіла, а серце б'ється в такт з моїм. Я пірнаю в нашу пристрасть, не боячись потонути в ній. Не боячись розчинитися в тому, що поки що не має імені. Є тільки ми — я та Люк. І безкрайнє синє небо над головами. 

— Гадаю, мені варто повертатися, — шепочу, натягуючи на себе топ. Все ще не вірю в те, що ми зробили. І сором'язливо ховаю погляд. — Енні, мабуть, хвилюється. 

— Скажеш, що заблукала. — спокійно каже Люк. Вдягає свою футболку та застібає джинси. Потім виходить з пікапа та оглядається довкола. — Зрештою, вона винна, що відправила тебе сюди. 

— Та так… — шепочу, — Вона сама. Винна. — І я винна. Сама. У всьому.