6.

Його руки блукають моїм тілом. Хаотично, і водночас доповнюючи один одного. На кожен дотик моє тіло відгукується маленькими сирітками й водночас приємним теплом. Коли ж його долоня ковзає попід кофтинку, то дотик стає гарячим, а дихання важчим.

В якусь мить мої руки, які досі лише обіймали його шию, починають рухатись в такт його ж пестощам. Під впливом пристрасті я повторюю його рухи та запускаю пальчики попід футболку. Варто лише раз торкнутись міцних м’язів, як хочеться робити це знов і знов. І я не відмовляю собі в цьому задоволені. А задоволений стогін Люка лише доводить, що не лише мені приємно від цього блукання в сліпу.

За якусь мить тканина починає нам заважати й Люк стягує спершу свою футболку, а тоді мою кофтинку. В цю мить шкодую, що тут бракує світла, аби розгледіти тіло Люка. Хоча уява з пам'яттю малюють цілком реальну картинку.

Поки одна долоня блукає міцним торсом хлопця, іншу запускаю в його волосся. В цю мить навіть здається, що чую муркотіння Люка. Але хіба Жучари муркочуть? Люк розриває поцілунок й по шиї та ключиці прокладає доріжку з дрібних поцілунків. Аж поки не зупиняється біля моїх грудей. Його губи пестять, дражнять, дарують насолоду і мені здається, що цього разу я сама ладна замуркотіти. 

Ще кілька миттєвостей й рештки одягу летять десь в глиб кімнати. Люк щось бурмоче, але слів розібрати я вже не можу. Пристрасть затуманює розум, а серце скажено гупає. На якусь секунду думаю, чи не пошкодую, але тіло Люка змушує забути про всі думки.

Наші тіла, як і повітря в кімнаті стають наче розпечений камінь, який от-от розплавиться. Закриваю повіки віддаючись насолоді, але Люк хрипло просить поглянути на нього і я не можу не зробити цього. Підіймаю погляд й відразу потрапляю в пастку блакитних очей. Наші погляди, як і тіла, переплітаються в нестримному танку пристрасті. З кожним кроком ця пристрасть збільшується, нагадуючи вогнище, яке розгорається, аж поки не вибухає тисячами чуттєвих іскринок.

Обоє завмираємо й поволі приходимо до тями. Точніше, я. Тому що здається, що Люк, попри все, контролює ситуацію. Якось дивно всміхаючись, він й досі нависає наді мною, спираючись на лікті.

— Боюсь, аби не роздавити тебе. — говорить він наче читаючи мої думки й нахилившись знову, впивається міцним поцілунком. І так само несподівано перериває його та перекотившись на бік, падає поряд зі мною. — Якщо не зупинимось, то я захочу повтору, Зірко.

Закушую губу, аби не зітхнути в голос. І як йому вдається зрозуміти мої думки?

— Зі мною таке вперше. — зрештою говорю, не знаючи що б такого сказати в цій ситуації. — Я маю на увазі, я не кидаюсь ось так відразу… — додаю поспішно й запинаюсь.

Попри те, що щойно було — стає незручно і найкраще, що я можу зробити, аби вирватись від цієї незручності — це піти звідси. Тож спираюсь на лікті та оглядаюсь в пошуках одягу. Та Люк накриває мене своїм лаписьком, змушуючи впасти назад в ліжко.
— Я зрозумів про що ти. І повір, те, що ти хочеш зробити — гірше, ніж якби ти кидалась в ліжко хлопця при першій же зустрічі.

— Але ми навіть не зустрічаємось. Ти не подумай, мені сподобалось. Просто…

Не встигаю договорити, як вуста Люка накривають мої. Цього разу він цілує не так пристрасно та вимогливо. А ніжно та наче насолоджуючись процесом.

— Ти забагато говориш. І якби я не був щойно з тобою, то б вирішив, що для тебе все вперше.

Слова Люка збивають з пантелику.

— Все так погано?

— Я так не казав. Але твоє питання доводить мою версію. Якби все було інакше, ти б не говорила так багато дурниць. Ти була б впевненою в тому, що була чудовою. І мала б рацію.

— Уф, вмієш ти засоромити та похвалити водночас! Наступного разу взагалі нічого не говоритиму!

— Наступного разу? — хмикнув хлопець, даючи зрозуміти ЩО я щойно ляпнула. — То ти вже впевнена, що він буде?

— Ні! Господи, я не це мала на увазі. — закусую губу, аби не ляпнути ще якоїсь дурниці, про яку потім шкодуватиму.

— А жаль. — бурмоче Люк тихо та досить чітко, аби я зрозуміла про що він зараз говорить. — Це дуже заманлива пропозиція.

— Це ти так зараз говориш. А коли настане ранок і ми повернемось до звичного ритму життя, то все буде як і раніше. Ти — зведений брат моєї подруги. Я — подруга твоєї сестри.

— Ти сама хоча б віриш в те, що все залишиться так, як було?

— Ні… Не знаю.

Говорю чесно та відкрито. Бо ж і сама для себе відповіді не маю. В думках з’являється наше з Люком парі. Була б я трохи наївніша, то б вважала, що перемогла. Але ж я розумію, що до перемоги ще далеко. Та й взагалі, те, що відбулось не було частиною цього парі. Тож…

— Поспи. Можливо тоді щось проясниться. — шепоче Люк так близько, що відчуваю його гарячий подих на своїй шиї. Підтягнувши мене до себе, він лягає на бік та міцно обіймає. 

Спиною відчуваю, що навряд чи він зараз думає про сон. Але розумію, що для мене — це те, що саме потрібно.

— Солодких снів. — шепочу, закриваючи повіки й огорнута теплом тіла Люка, провалюючись в сон.

Коли ж відчуваю холод навколо себе, просинаюсь. Розумію, що цей холод через те, що Люка немає поряд. Не відразу наважуюсь відкрити очі. Чогось не хочеться повертатися в реальність. Але думка про те, що треба пробратись у свою кімнату перш ніж прокинеться Енні, змушує таки розкрити очі.

Спершу здається, що я ще не цілком проснулась. Тоді здається, що нічні події то лише сон. Хоча приємні відчуття по всьому тілу та відсутність одягу на мені говорять, що то таки був не сон. Але як я опинилася у власній кімнаті, якщо засинала поруч з Люком у його ж кімнаті?