5.

Але яка різниця, якщо ми обоє заледве дихаємо й дивимось одне на одного так, наче готові провести тут увесь день цілуючись. — від цієї думки мене кидає в жар. І я інстинктивно прикладаю руки до щік. Люк же продовжує дивитися на мене своїми очиськами й затягувати на дно океану. І я, здається, не проти. Прикушую губу й прикриваю повіки, підіймаючи ледь підборіддя. Хочеться насолодитися моментом, що подарувала жартівниця доля. Зрештою, до завершення терміну покарання не так вже й багато часу. 

Поки гублюся у власних думках, новий цілунок обпалює вуста і я розчиняюся в обіймах Люка. Гарячі долоні ковзають по спину, даруючи відчуття легкості та безпеки, а рот разом з язиком — дарують справжнісіньку насолоду. Як же ж гарно! Метелики в моєму животі пурхають не зупиняючись. І з кожною хвилиною наші цілунки стають лише інтенсивнішими та солодшими. Мабуть, я таки втрачу розум через цього Жучару. Хотілося б, щоб і він від мене…

— Ау, ви де? — долинає до вух голос подруги, лякаючи мене до чортиків. 

Відкриваю очі та відскакую від Люка. Задихаючись, оглядаюся довкола.  Та Енні ніде не бачу. А якщо вона нас побачила і вирішила погукати, аби не соромити? Чи, може, й справді не може знайти? Адреналін впереміш зі страхом наповнюють груди хвилюванням. Дихаю переривисто та втомлено. Щоки й надалі зафарбовані червоним, а в думках — каша. 

— Спокійно, Зірко! — каже Люк, беручи мене за руку та тягне за собою, підхоплюючи на ходу фотоапарат. 

— А якщо вона нас побачила? — таки озвучую свої побоювання, слідуючи за Люком. Розумію, що мої страхи дурні та й безпідставні, адже Енні не та, хто буде осуджувати. Однак… Люк все-таки її брат. Хоч і зведений. А якщо він розкаже їй про парі? Чи не образиться подруга?

Надуваю щоки та гучно видихаю. От що за напасть на кожному кроці? Чи це я сама себе накручую? Я ж не збираюся ображати Люка, скоріше все виглядає навпаки… якщо не враховувати поцілунки й обійми. Раз за разом прокручую в голові те, що щойно відбулося й намагаюся втихомирити власне серце. Бо воно, наче оскаженіле, стукотить, луною прокочуючись по всьому тілу. 

— Ось ви, де! — вигукує Енні, щойно ми опиняємося на тому місці, де розійшлися. — А я вас шукала, — каже, переводячи погляд з Люка на мене, а тоді на наші руки. Я миттєво вириваю долоню й роблю крок у бік. 

— А ми тут… — белькочу, відводячи погляд. Боюся заглянути подрузі у вічі, бо ще запідозрить не те. Я ж не вмію приховувати свою радість. А те, що на душі радісно та добре — це безперечно. Ще жодного разу, я не відчувала такої ейфорії від поцілунків з хлопцем. Тим паче з тим, хто незмінно дратує. 

— У нас була фотосесія, — каже Люк спокійно. Підіймає фотоапарат та показує сестрі те, що встиг відзняти. Я з острахом кошуся у їхній бік, заламуючи пальці. Невже він покаже їй нас? 

— Ого, як гарно! — плескає в долоні Енні, й повертає голову у мій бік, — Стелло, ти дуже фотогенічна. — додає, повертаючись до фотоапарата. 

— Це все завдяки Люку… — кажу, дивлячись кудись поміж соняхів. Серце продовжує калатати, як оскаженіле і я здаюся. Дозволяю думкам та бажанням заволодіти мною й зрештою, не витримавши напруги кажу: 

— Я хочу води. — розвертаюся в напрямку авто.  — Мабуть, піду до пікапа. 

— Гаразд, — відповідає подруга, — Та може спершу ще зробимо кілька спільних фото? Люк, сфотографуй мене зі Стелою, — всміхається подруга й кличе до себе. 

Я стаю поруч й неквапливо підіймаю погляд на Люка. Важко зосередитися та дивитися в об'єктив, коли за ним Жучара. Серце шалено калатає, і я впевнена, що мої щоки вже пофарбовані в багряний колір. 

— То я піду. 

— Чекай, ще з Люком. — бурмоче подруга і я внутрішньо здригаюся. 

— Гаразд.

— Давай, Люк., постав таймер і ходи до нас, — командує Енні усміхнено. 

Люк ставить фотоапарт так, аби він вловив нас трьох, а тоді йде до нас. Стає біля Енні та вона його обходить й стає збоку. Тепер Люк між нами. 

— Усміхайтеся, — каже подруга і я чую клацання об'єктива. 

— Я таки піду. Дуже хочу води, — кажу й розвертаючись, йду. У голові шумить від напруження. Невже присутність Люка тепер діятиме на мене так?

— Ми тут ще кілька знімків зробимо й теж прийдемо. Зачекай нас там. — кричить Енні та я лише киваю головою, не повертаючись. 

Йду неквапливо, час від часу штовхаю носком взуття дрібні камінці, що трапляються на шляху. Шум в голові потроху вщухає, і в думках прояснюється. Та присмак поцілунків нікуди не дівається, як і запах сандалу, котрим, здається, пропахла вся. 

Доходжу до пікапа та знайшовши пляшку з водою, відкриваю її та роблю кілька жадібних ковтків. Здається, від цілунків в горлі посуха. — здригаюся при згадці про вуста Люка й усміхаюся. Ми таки цілувалися. Вкотре. І це було ще краще, аніж я могла уявити собі. А якщо пригадати наше знайомство та перші сутички…

 Зітхаю та всідаюся на заднє сидіння пікапа. Вмощуюся зручніше та опускаю голову на спинку. Прикриваю повіки й намагаюся розслабитися. Шалений день — шалені емоції. Так багато всього. І так мало… Зрештою, втома бере своє і я непомітно для себе засинаю. 

Прокидаюся раптово та мало не підскакую. протираю долонею очі та сідаюся на п'яту точку. Оглядаюся. Я у своїй кімнаті. Точніше тій, яку мені виділили на час проживання на ранчо. На мені все той же одяг, що й був вранці. Але, за вікном вже темно.