4.

Від різкого старту та швидкості на якій ми мчимо в моїх грудях все стискається та заважає дихати. Азарт та страх розносяться разом з кров’ю по кожній кліточці мого тіла. Через це я на мить навіть забуваю про присутність Люка позаду мене. Але варто мені ледь хитнутися на коні під час одного з маневрів, як міцні руки не дають впасти. Тим самим нагадуючи про присутність хлопця позаду мене.

— Звалитися з коня — не найкраща ідея. Хіба що ти ладна вбитися, лиш би не їхати зі мною.

Тон Люка насмішкуватий, хоча його пропозиція зовсім не смішна.

— Я думала, хлопці зваблюють кінними прогулянками, а не залякують. — буркаю та все ж намагаюсь сісти так, аби тримати рівновагу без допомоги Жучари.

— Не думав, що ти так реагуєш на просту прогулянку верхи. — регоче Люк і однією рукою підтягує мене ближче до своїх грудей. 

Мить повагавшись, я вже свідомо впираюся в них. Страх поволі відступає, і я справді можу насолоджуватися прогулянкою. І, як не дивно — присутністю Жучари. Ну й прогулянкою звісно.

— Наступного разу їхатимеш сама. — піднесено говорить Люк, щойно ми повертаємось до стайні.

— Наступного разу? Я гадала, що ми тут лише для разової допомоги. — здивовано смикаю бровою.

— А до чого тут допомога моїм сусідам?

— Нууу, ти ж сам сказав про прогулянку верхи. — спантеличено відповідаю, хоча вже починаю сумніватись щодо правильності своїх думок.

— На моєму ранчо теж є коні. Чи ти забула? — хитро шкіриться Люк, явно розуміючи мою схвильованість. Я ж, під цим поглядом, лише покриваюсь рум’янцем. Господи! Що зі мною коїться? Адже це я його намагаюсь звабити та показати, що він може закохатись в міську дівчину. Але він поводиться так, наче ми помінялись місцями.

— Здається, ти не дозволиш забути. — пирхаю та прямую до пікапа. — Підозрюю, що Енні вже чекає на нас. Їдьмо?

— Звісно. Ти сідай, а я замкну тут все й поїдемо. — смиренно говорить Люк й мені аж хочеться затупцювати на місці. Він точно знущається з мене! Та натомість я покірно йду до автомобіля. Вважатимемо, що в цьому раунді у нас нічия. Але все лише попереду!

Повертаючись на ранчо я практично не дивлюсь на Люка. Натомість розглядаю краєвиди, що пропливають за вікном. Задумуючи це парі я не думала, що буде так… складно. Гадала, що все буде легко вдаватись само по собі. І не продумала деталей. Та й як це було зробити, якщо я його не знала? А от зараз, коли я потроху пізнаю його, то робити це значно легше.

— Любиш фотографуватися?

Питання Люка витягує з думок, і я не зовсім розумію до чого це сказано. Миттєво починаю думати про те, чи міг він щось говорити перед цим, чи лише це питання.

— Я не певна, що розумію до чого це запитання. — вирішую чесно відповісти. Зрештою, хіба є злочин в тому, аби потопати у красі природи. — Краєвид за вікном дуже гарний. — додаю відчуваючи себе школяркою, яка чимось завинила.

— Просто скажи, любиш чи ні? — наполягає Люк.

— Люблю. Звісно, я не фанатка себе й не роблю селфі на кожному кроці. Але зробити гарне фото, яке буде нагадувати про приємний момент — так, люблю.

— Що ж. Це добре. Тоді по обіді з’їздимо декуди. Але це буде сюрприз. — останню фразу Люк поспішно додає явно помітивши, як я розкрила рот, аби уточнити про це.
 

— І все? Не говоритимеш про те, що міські кралі люблять фотографувати все й всіх та виставляти в соцмережі?

— Не говоритиму. — стенає плечима Люк й лише міцніше стискає кермо, а в наступну мить нас підкидає на вибоїні. — Попереду ще кілька таких самих ділянок. Тож буде краще, якщо триматимешся міцніше. Не хочу, аби ти потім звинуватила мене в тому, що на твоєму тілі є синці та гулі.

— Як благородно! — зауважую та все ж дотримуюсь поради Люка. Дивуюсь чому не помітила цих вибоїн, коли ми їхали вранці. Але щойно ми доїжджаємо до ранчо Люка все стає зрозуміло. Ми їхали іншою дорогою. Адже приїхали зовсім з іншої сторони.

Як не дивно, та Енні вже тут. І судячи з усього, достатньо часу. Адже вже встигла перевдягнутися й почала готувати обід.

— Ну нарешті. А то я вже думала, що ви десь застрягли в багнюці й не встигнете на обід. — щир всміхається подруга і якось стривожено дивиться на мене. А щойно Люк зникає з поля зору додає: — У вас все гаразд? Я чесно тривожилась. Зважаючи на ваші відносини. Звісно Люк би не зашкодив тобі. Але іноді він буває запальним й може бути різкуватим.

— Ні, все гаразд. — всміхаюсь, а тоді спохвачуюсь, — Зараз вимию руки та допоможу.

Мені приємно, що подруга турбується. Хоча ми через неї тут і опинились. Але з іншого боку: коли в мене буде ще такий шанс, аби провчити такого Жучару?!

Обід проходить на диво спокійно та не вимушено. Люк розповідає Енні про ранчо на якому ми були та вихваляє свого друга за те, який він хазяйновитий. Я розумію, що він робить це навмисно, аби подражнити сестру. Та попри дівочу солідарність, мені стає смішно і я не стримавшись — таки пирхаю від сміху, коли спостерігаю за мімікою Енні. 

— О, то ти тепер з ним змовилась? — обурюється подруга у відповідь. — Хей, братику, зізнавайся, що ти зробив з моєю подругою? — не вгамовується Енні