Пролог
Не знаю скільки проходить часу з моєї втечі з ранчо, але варто підвестися та поглянути за вікно розумію (судячи з місцевості), проїхали ми майже половину дороги. Це радує, адже я незабаром опинюся в рідних стінах, якомога далі від ранчо, Люка та…
Підіймаю руку та долонею витираю обличчя від сліз. Та це мало допомагає, адже вони продовжують литися, обпікаючи не тільки мої щоки, а й саму душу. Гіркота образи зміюкою заповзає в неї й отруює все — надію, віру, мої почуття й навіть ті спогади, котрі я зараз бажала б не мати.
Зітхаю та вкотре витираю сльози. Краєм ока помічаю, що таксист збентежено дивиться у мою сторону, та я не поспішаю щось пояснювати. Хоча усвідомлення того, де я й з ким, змушує міцно стиснути губи, аби припинити ридати в голос. Таксист не винен в тому, що сталося зі мною. А той хто винен… Горіти йому в пеклі… Зрештою, як і мені.
Досі не можу повірити в те, що відбулося.
Таксист вміло веде автомобіль, час від часу кидає на мене тривожні погляди, але зайвих питань не ставить. Вочевидь, розуміє мій стан й не хоче ще більше ускладнювати й без того плачевну ситуацію. І я йому вдячна за розуміння. Навряд чи я могла б зараз щось путнє сказати. Бо серце ниє й болить так, неначе у мене от-от трапиться серцевий напад. А може так було б краще? Аніж жити з розбитими мріями…
В проміжках між рваним диханням та слізьми, все-таки називаю свою адресу, коли ми опиняємося в межах міста й закривши очі, відкидаюся на спинку сидіння та знову поринаю у думки.
В уяві, наче картинки з фільму, яскравими фарбами проносяться спогади про моє літо на ранчо: поцілунки та обійми, тіло до тіла, дихання до дихання. Хочеться стерти їх, наче невдалі фото з телефону. Але не вдається. Надто глибоко в'ївся Жучара в мою душу та тіло. Надто яскраво уява малює його обличчя та погляд. Він проник туди, куди ще нікому не вдавалось проникнути й застряг так міцно, що однією втечею з ранчо його не викорінити. І, здається, взагалі ні чим, адже кохання до нього лишилось у кожній клітинці тіла.
Вдих-видих. Намагаюся зрозуміти чому так сталось, що моє серце потяглося саме до того, кому на нього начхати. Як сталось, що подруга виявилась не подругою. Як сталось, що я закохалась в того, кого спершу не переносила. І, зрештою, як жити далі, якщо знаю, що так я вже нікого ніколи не покохаю.
В кишені вібрує телефон та виспівує веселою мелодією сповіщаючи про те, хто конкретно дзвонить. Вкотре за сьогоднішній день серце починає гупати з шаленою силою. Здається, що воно здатне поламати ребра й заледве витримую натиск. Але краще вже поламані ребра, ніж поламане життя.
Відкриваю очі й тремтячими пальцями дістаю телефон й кидаю його під автівку. Коротке хрусь і він залишається далеко позаду. Як і попереднє життя. Біль змішується з гнівом підкидаючи нову дозу емоцій. Але тут не час та не місце вивільняти їх. Додому лишилось небагато. Там. Все там. І поламані меблі, і побитий посуд. Порізані пальці й здивовані погляди сусідів. Але це потім. Не зараз.
— Чмок? — очі Люка стають, неначе паляниці. А обличчя витягується. — Чмок, кажеш, — буркотить під ніс та відпускає мене. Робить кілька кроків у бік й задумливо потирає підборіддя. — Що ж, чепуруха, виклик кинуто. І нехай виграє найсміливіший! — каже й розмашистими кроками йде у бік будинку, залишаючи мене на самоті з роздумами.
Інстинктивно прикладаю руку до губ й прикриваю повіки. Зітхаю та пригадую те, що трапилося кілька хвилин тому. Тілом знову мандрує приємна насолода. І так хочеться повторити все знову. Та перш за все, варто думати головою, й розробити план щодо завоювання серця цього жучари. А ще ж приз! Ох, ми ж це не обговорили! Лишенько!
Постоявши ще кілька хвилин, збираю себе та думки до купи й вирішую повернутися до будинку. Крім того, що треба допомогти Енні закінчити з грядками до заходу сонця, ще ж вечерю хтось мусить приготувати. Думаю, що Люк здатен лише на таке-сяке їдло в парубоцькому стилі. А в мене від чогось апетит прокинувся. Чи це саме ті прославлені метелики?
Проходячи повз стайні, обдумую сьогоднішнє меню. Чим би це здивувати мешканців ранчо? Запечена картопля? Салат зі свіжих овочів? Морквяний пиріг? Чи може наліпити моїх улюблених вареників? Благо, що моя люба бабуся Ганна ще з малечку навчала мене куховарити. Вочевидь, знала, що коли-небудь це вміння згодиться мені, попри доволі розвинуту мережу доставлення їжі та заклади фаст-фуду по всій країні. А ще ж існують напівфабриками. Але, як казала моя люба бабця — фу, таке їсти. То лишень для лінивих й тих, хто ніколи не пробував смак істинної домашньої їжі.
Приплентавшись до будинку, вирішую підійнятися на другий поверх та скористатися ванною. Все-таки, я добряче пропахла ароматом сіна та іншого добра, що було в тій стайні. На швидку руку знімаю з себе одяг, заледве опинившись в ванній, та залізаю в душову кабінку. Наспівуючи останній літній хіт, веду мочалкою по тілу й чомусь пригадую поцілунок Люка. Стишено стогну, прикушуючи губу. От навіть сюди, жучара, встиг залізти! Тепер всі мої думки — лишень про нього. Так і закохатися не далеко! Але ж я обіцяла собі — спочатку, я завоюю його серце, а вже потім — подарую своє.
Швидко закінчую водні процедури та виходжу з кабінки. Витираю тіло рушником та біжу в кімнату, відведену мені на час нашого з Енні перебування на ранчо. Хапаю джинсові шорти та чисту футболку, й вдягнувшись, виходжу з кімнати. Спускаючись по сходинках вниз, оглядаюся, чи бува, Люка раптом немає десь поблизу. Він майстер ховатися й вискакувати з-за рогу. А я заїкою ставати не бажаю.
На щастя, Люка ніде не видно і я покидаю будинок та йду до грядок. Знаходжу мою любу подругу там, де й залишила й питаю, чи не потрібна їй моя допомога.
#6635 в Любовні романи
#2664 в Сучасний любовний роман
#2120 в Сучасна проза
протистояння характерів, від ненависті до кохання і навпаки, зустріч через роки
Відредаговано: 10.10.2023