Глава 5

Стіл, який ще кілька годин тому здавався Марині пам’ятником самотності, тепер дрижав від сміху. Віталій, остаточно освоївшись у сірій кофті та затишних капцях, виявився чудовим оповідачем. Качка танула в роті, але історії гостя були ще смачнішими.

— ...І ось стою я перед цими моряками, — Віталій активно жестикулював вилкою, — борода набік, посох у кутку, а вони мені: «Чуєш, Санто, у нас традиція. Ми в Антарктиді три роки китів рахували, там без міцного чаю ніяк не можна. Пий, а то косатку нацькуємо!» Ну, я і бахнув. Хто ж знав, що у них «чай» такий, що себе пам’ятати перестаєш!

Аліса реготала так, що ледь не впустила шматок яблука. Навіть Степан, який отримав шматочок качиної грудки, схвально заплющився.

— А як же сорок другий маршрут? — запитала Марина, підперши щоку рукою. Вона спіймала себе на думці, що вже давно не дивилася на чоловіка з таким неприхованим інтересом. — Невже водити автобус цікавіше, ніж бути Сантою?

— Знаєте, Марино, — Віталій раптом споважнів, і в його очах відбилися вогники святкової гірлянди. — В автобусі я бачу сотні людей. Вони завжди кудись поспішають, зляться на затори, дивляться в телефони. Я для них — просто частина інтер’єру, як кермо чи сидіння. А вчора... вчора я вперше побачив, як люди дивляться на диво. Навіть якщо це диво в моїй особі злегка похитується. У першій квартирі хлопчик років п’яти так вчепився в мій каптан, що я трохи не розплакався. Він просив, щоб мама не плакала в новому році. І я зрозумів: я не просто водій. Я — поштар надії.

У кімнаті на мить стало тихо. Аліса подивилася на маму, і та ледь помітно кивнула.

— Значить, навігатор вас усе-таки не підвів, — тихо сказала дівчинка. — А хто така Юля? Дружина? Ви ж її шукали, а знайшли нас.

Віталій замовк, уважно вивчаючи візерунок на скатертині.

— Немає в мене ніякої Юлі. У списку була Марина і донька її, п’ятирічна Юля. Але я, мабуть, усе переплутав, коли адресу читав. А дружини... дружини давно немає. Поїхала шукати «кращого життя» ще сім років тому. Відтоді я один.

Марина відчула, як усередині щось здригнулося. Ця кремезна, сильна людина, яка щодня возила тисячі людей до їхніх родин, сама поверталася в порожню квартиру.

— Знаєте, Віталію, — Марина коротко торкнулася його руки, — розбитий фужер — це й справді на щастя. Мій чоловік пішов три роки тому, вирішивши, що побут — це надто нудно для його витонченої натури. А вчора я хотіла просто лягти спати й забути, що сьогодні свято. Якби не Аліса та її віра в Зірку бажань... і якби не ваша помилка з адресою...

— Це була не помилка, — уперто вставила Аліса, доїдаючи салат. — Це була небесна бухгалтерія. Тато — справжній, як я і просила. Нехай і водій автобуса. Мам, погодься, це набагато крутіше за айфон. У автобуса хоча б колеса є.

Усі троє розсміялися. Вечір плавно перетікав у сутінки першого дня року. За вікном знову запалювалися вогні висоток, але тепер вони не здавалися холодними й чужими.

— Віталію, — Марина подивилася у вікно, — а завтра сорок другий маршрут виходить на лінію?

— О шостій ранку, — зітхнув він, піднімаючись. — Треба йти. Посох мій, напевно, уже засумував у передпокої.

— Зачекайте, — Марина швидко вийшла в коридор і повернулася з невеликим контейнером, куди дбайливо упакувала качку, що залишилася, та шматок пирога. — Це вам у дорогу. Водіям теж треба підкріплятися.

Віталій узяв контейнер, і їхні пальці на мить зустрілися. У цьому короткому дотику було більше тепла, ніж у всіх обігрівачах його автобуса.

— Дякую, — тихо сказав він. — Я... я можу заїхати завтра? Після зміни? Просто... повернути кофту. І, можливо, завезти вам той самий айфон, про який Аліса так мріяла? Я ж підробив учора...

— Кофту залиште собі, вона вам дуже личить, — усміхнулася Марина. — А заїжджати... заїжджайте просто так. Без айфона. Аліса, здається, уже отримала свій головний подарунок.

Віталій надів свої величезні чоботи, підхопив мішок і посох, який тепер виглядав не як реквізит, а як справжній магічний артефакт.

— До завтра, Марино?

— До завтра, Віталію.

Коли двері за ним зачинилися, Аліса підійшла до вікна. У темному небі, між двома багатоповерхівками, усе так само яскраво сяяла та сама зірка.

— Мам, дивись, — прошепотіла вона. — Зірка бажань. Вона ще не згасла.

— Вона і не згасне, Алісо, — Марина обійняла доньку за плечі. — Доки ми не розучимося відчиняти двері тим, хто в них стукає.

### Епілог

Наступного ранку автобус сорок другого маршруту йшов містом надзвичайно плавно. Водій Віталій у новій сірій кофті, яку ледь було видно з-під форменої куртки, усміхався кожному пасажиру. А на приладовій панелі, поруч із розкладом, лежав маленький темно-червоний бант, який Аліса потайки підклала йому в кишеню «на щастя».

Зірка бажань зробила свою роботу. Тепер справа була за людьми.