Глава 4

У ванній кімнаті Віталій довго дивився на своє відображення у дзеркалі, над яким усе ще висіла святкова мішура. Вигляд був, м'яко кажучи, жалюгідний: грим розмазаний, на щоці — шорсткий слід від котячого язика, а борода, що звисала клаптями, робила його схожим на пірата після кораблетрощі, який намагався з'їсти святковий торт наодинці.

«Ну й справи, Віталю... — думав він, змиваючи гарячою водою липкий грим. — Вручив подарунки, називається. Показав себе у всій красі. Таке тільки в кіно показують, та й то — у тих сопливих фільмах, які дивишся, коли на зміні в парку застряг. А тут... нормальна квартира, гарні жінки. І ти — в дірявій шкарпетці».

Він обережно скористався бритвою, яку Марина мовчки поклала на край раковини разом із новою упаковкою лез. Під шаром вати та гриму відкрилося обличчя чоловіка, який забагато працював і занадто мало усміхався останнім часом. Вольове підборіддя, зморшки біля очей і той самий погляд людини, яка звикла нести відповідальність не лише за кермо автобуса, а й за всіх, хто всередині.

У двері тихо постукали.

— Віталію, я тут... дещо з одягу знайшла. Загалом, це речі колишнього чоловіка, він їх так і не забрав. Сподіваюся, підійде, ви приблизно одного зросту, — голос Марини звучав трохи напружено.

Віталій прочинив двері й узяв стос речей. У ніс вдарив легкий аромат лаванди та чистоти. Це була темно-сіра вовняна кофта на блискавці та цілком пристойні джинси.

Переодягаючись, він почувався дивно. Одяг був якісним, дорогим, і на ньому — широкоплечому водієві — сидів навіть краще, ніж на колишньому господареві. Віталій розправив плечі, пригладив вологе волосся і на мить завмер. Із дзеркала на нього дивився не «горе-аніматор», а статний, упевнений у собі чоловік.

«Головне — не ляпнути нічого зайвого. І так уже справив враження», — наказав він собі й вийшов у вітальню.

Марина в цей момент стояла біля столу, збираючись переставити високі фужери. Почувши кроки, вона обернулася. На порозі стояла зовсім інша людина. Без цього безглуздого яскраво-червоного каптана та клоунської бороди Віталій здавався високим, але не громіздким. Сіра кофта підкреслювала колір його очей, а щойно поголене обличчя відкрило добру, трохи бентежну посмішку. У ньому не було лиску столичних чепурунів, але була та сама чоловіча сила й надійність, за якою Марина, сама того не усвідомлюючи, тужила останні роки.

Її пальці здригнулися. Крихке скло фужера вислизнуло і з коротким, мелодійним дзвоном розлетілося на сотні дрібних осколків просто біля її ніг. У кімнаті запала тиша. Марина стояла, не в змозі відвести погляду від гостя, і відчувала, як до щік приливає жар.

— Ой... я зараз приберу, — схаменулася вона, опускаючи очі.

— На щастя! — голосно й весело проголосила Аліса, виходячи з кухні з тацею, на якій диміла качка. — У небесній бухгалтерії сказали, що старий посуд більше не потрібен. Мам, ну скажи, що Віталію кофта личить більше, ніж татові.

Віталій ніяково кашлянув:

— Я... я можу допомогти прибрати.

Марина підняла голову і вперше за багато років щиро, відкрито розсміялася.

— Не треба, Віталію. Сьогодні ви — гість, а не водій і не прибиральник. Сідайте. Аліса має рацію, розбитий посуд у перший день року — це добрий знак.

Вони сіли за стіл. Степан, переконавшись, що небезпечний червоний каптан зник, по-господарськи влаштувався на вільному стільці між Мариною та Віталієм, сподіваючись на свою частку качки. За вікном сяяло яскраве січневе сонце, відбиваючись у кришталі й змушуючи вчорашню Зірку Бажань збліднути на тлі нового життя, що розпочалося.