Глава 3

Першим здався Степан. Кіт, що мав характер британського лорда та апетит бездонної діжки, до восьмої ранку переконався: загарбник у червоному не виявляє агресії, а бурчання у власному животі стає дедалі сильнішим. Просидівши всю ніч на шафі в позі горгульї, Степан вирішив, що з нього досить. Пора дізнатися, що за тіло лежить на підлозі.

Він стікав із шафи повільно, наче крапля сірого жиру. М’яко приземлившись на банкетку, кіт завмер, вивчаючи спляче непорозуміння. Гігант хропів, причому звук підозріло нагадував роботу дизельного двигуна на холостих обертах — рівно, потужно і з легким свистом. Степан підійшов ближче. Пахло від Санти дивно: морозною вулицею, дешевим гримом і чимось, що кіт класифікував як «валер’янка для людей, але дуже сумнівної якості».

Степан витягнув лапу й обережно, кігтем, підчепив край штучної бороди. Вата піддалася, оголивши щоку Санти. Кіт принюхався. Грим, судячи з усього, був на жировій основі й пах для котячого носа інтригуюче. Степан, недовго думаючи, висунув шорсткий, наче наждачний папір, язик і лизнув Санту в щоку. Раз, другий, третій...

Реакція була миттєвою.

— Громадяни, проходимо в задні двері! — пробасив Санта, не розплющуючи очей, і спробував смикнути рукою, немов перемикав передачу.

Степан від несподіванки відскочив, але цікавість перемогла. Він знову наблизився і цього разу лизнув гостя просто в кінчик носа.

— Ой! — Санта різко розплющив очі, смикнув головою і гучно вдарився об ніжку стільця. — Що?! Кінцева?!

Він насилу встав на карачки й зустрівся поглядом із жовтими котячими очима, сповненими холодної зневаги. Степан видав коротке «мяв», яке явно означало: «Прокинувся, опудало в каптані?», і неквапливо пішов у бік кухні, задерши хвоста трубою.

Простеживши за його рухом, Санта побачив дівочі ноги. Він підняв голову і зустрівся з усміхненим обличчям Аліси, яка тримала в руках склянку води та таблетку.

— Йоли-пали... — прошепотів він, хапаючись за голову. — Я, здається, сплю.

— Доброго ранку, подарунку від Всесвіту, — пролунав спокійний голос Аліси. — Пийте, а то у вас такий вигляд, ніби ви щойно здійснили навколосвітню подорож на оленях. Без зупинок.

Санта судомно вхопив склянку, випив її залпом і лише потім помітив Марину, що стояла в дверях кухні у м’якому кашеміровому халаті кольору пудри. Із розпатланим пучком на потилиці та горнятком кави в руках, вона виглядала напрочуд домашньою, і чоловік спіймав себе на думці, що ця жінка здається йому знайомою тисячу років.

— Пробачте... — прохрипів Санта, намагаючись підвестися. — Дівчата, красуні, заради бога, вибачте. Я взагалі-то водій сорок другого маршруту. Автобус у мене... ЛіАЗ. А це... — він смикнув себе за ватну бороду, яка остаточно відклеїлася, — це біс попутав. Перший раз вирішив підробити, розумієте? Друг-актор ублагав. Сказав: «Віталю, ти мужик фактурний, голос — бас, діти тебе полюблять».

— Судячи з вашого стану, — Марина схрестила руки на грудях, — діти в захваті, а от їхні батьки — особливо ті, що зі «штрафними» — ще більше.

Віталій понуро опустив голову.

— Соромно як... Я ж за дванадцять років за кермом жодного ДТП, жодної догани. А тут... У першій квартирі мене змусили пити за Новий рік, у другій — за Снігуроньку, а в третій жили відставні моряки. Там відмовити було рівнозначно оголошенню війни. Я пам'ятаю, як шукав адресу в списку... Марина і Юля. Був упевнений, що це ви! У мене ж в автобусі око набите на номери будинків, а тут наче туман на лобове скло налетів.

— То вас Віталієм звати? — запитала Аліса.

— Віталій... — відповів горе-Санта і спробував піднятися. Виходило кепсько. Але з допомогою Марини, яка вчасно підставила плече, це вдалося.

— У нашому будинку немає іншої Марини, — зауважила Аліса, хитро всміхаючись. — Тож, може, навігатор у Всесвіту працює точніше, ніж у вашого автобуса?

Віталій поглянув на свої ноги в дірявих шкарпетках і густо почервонів.

— Я зараз піду. Посох заберу і піду. Тільки чоботи знайду...

— Давайте ми вас спочатку до ладу приведемо і нагодуємо, — несподівано навіть для самої себе мовила Марина.

— Мам, ти впевнена? — Аліса підмигнула матері. — А як же «маніяк у костюмі»?

— Маніяки не сплять в обнімку з котячим лотком, — усміхнулася Марина. — Віталію, йдіть умивайтеся. У ванній є новий рушник. І бороду зніміть, а то Степан вирішить, що це його нова іграшка.

Віталій подивився на Марину. Йому сорок років, він бачив усяке на дорогах, але такого теплого погляду від зовсім незнайомої жінки в новорічну ніч не отримував ніколи.

— Ви... ви справді мене не виженете? — він ніяково випрямився, виявившись досить високим.

— Вижену, — пообіцяла Марина. — Але тільки після того, як ви поїсте і розповісте про свої пригоди. Алісо, неси гостю капці. Здається, у нас починається пізній сніданок.