Глава 2

Марина, на ходу поправляючи шовковий поділ синьої сукні, поспішила до передпокою. Серце калатало в такт курантам, що у вітальні продовжували свій урочистий відлік: п’ятий… шостий…

— Напевно, сусіди, — пробурмотіла вона швидше для себе, ніж для Аліси. — Прийшли по лід чи за штопором. У таку ніч вічно хтось щось забуває.

Вона глянула у вічко, але побачила лише суцільну, зухвало-алу пляму, що злегка похитувалася. Марина на мить завагалася, провернула замок і потягнула ручку на себе.

Двері відчинилися — і в квартиру разом із хмарою морозного повітря буквально «втекло» щось масштабне. Це був класичний Дід Мороз — або, судячи з короткого кожушка, його західний колега Санта. Але це був Санта, який явно програв битву з гостинністю.

— Хо-хо… — почав він басом, але на другому «хо» його голос зрадницьки зірвався на гикавку. — З Новим… тим самим…

Він намагався сфокусувати погляд на Марині, але його очі, здавалося, жили окремим, надзвичайно насиченим життям, розбігаючись у різні боки. В одній руці він стискав помітно схудлий червоний мішок, у другій — величезний посох, обмотаний синьою ізоляційною стрічкою та залишками дешевого дощику.

— Чоловіче, ви дверима помилилися! — вигукнула Марина, намагаючись упертися плечем у одвірок, щоб не впустити незнайомця всередину. — У нас ніхто аніматора не замовляв!

— Як… не замовляв? — ображено протягнув Санта. — За накладною… адреса… вулиця… Коротше, я — свято! Приймайте… об’єкт…

У цю мить закони фізики остаточно перемогли бажання гостя триматися вертикально. Його права нога, взута у величезний чорний чобіт, ковзнула по гладкому ламінату передпокою.

Подальше відбувалося, мов у сповільненій зйомці. Санта, намагаючись утримати рівновагу, змахнув посохом, немов олімпійський метальник списа. Мішок із глухим дзенькотом полетів у куток, акуратно приземлившись у котячий лоток — кіт від жаху одним затяжним стрибком злетів на шафу.

Сам же гість, видавши звук, середній між зітханням розчарування та бойовим кличем, почав завалюватися всередину квартири. Марина ледь устигла відскочити вбік.

Падіння було епічним. Санта гепнувся плазом просто на килимок біля входу. Але передпокій був тісний, і його інерції вистачило, щоб він, немов величезний червоний тюлень, прослизнув підлогою ще метр і зупинився лише тоді, коли його штучна біла борода зачепилася за ніжку стільця.

Запала тиша, порушувана лише фінальними залпами салютів за вікном та розміреним хропінням, що пролунало з-під червоного ковпака рівно за три секунди після приземлення.

— Подарунок від Всесвіту! — розсміялася Аліса, розглядаючи Санту, що валявся на підлозі. — Треба було айфон просити. У нього хоча б зарядка в комплекті.

— Алісо, це не смішно! — Марина в паніці притисла долоні до щік. — Він же… він же п’яний ущент! І він спить у нашому передпокої! Треба викликати поліцію. Або швидку. Або… Боже, я навіть не знаю, кого викликають у таких випадках! Екзорциста?

Донька підійшла ближче й обережно тицьнула носком домашнього капця в червоний бік гостя. Санта у відповідь щось нерозбірливо пробурмотів про «штрафну в п’ятій квартирі» й пустив бульбашку слини в бороду.

— Мам, подивися на нього, — тихо сказала Аліса, і її іронічний тон змінився чимось іншим. — Яка поліція? На вулиці мінус двадцять. Якщо ми зараз виставимо його в під’їзд, він там і залишиться до весни як елемент декору.

— І що ти пропонуєш? — Марина з жахом дивилася на величезні чоботи, які тепер займали добру третину коридору. — Залишити його тут? А раптом він грабіжник? Або маніяк у костюмі?

— У такому стані він може пограбувати хіба що наш холодильник — і то, якщо ми його туди докотимо, — Аліса нахилилася й акуратно поправила ковпак, що з’їхав набік. — Дивись, у нього навіть борода на клею. І руки… у маніяків не буває таких мозолів. Це якийсь бідолаха, що просто не розрахував сили в новорічну ніч. Мам, ти ж сама казала — рік був важкий. Може, в нього він був ще гірший?

Марина подивилася на «подарунок долі». Під шаром ватної бороди й дешевого гриму вгадувалися риси доволі симпатичного чоловіка. Його обличчя не виглядало порочним — радше нескінченно втомленим і якимось… неприкаяним.

— Гаразд, — видихнула Марина, здаючись під поглядом доньки. — Але спатиме він тут, у передпокої. Підстелимо йому стару ковдру. І заберемо посох — про всяк випадок. До ліжка ми його все одно не дотягнемо.

— І мішок, — додала Аліса, витягаючи червоний баул із котячого лотка. — Судячи зі звуку, там або запчастини від саней, або чиєсь недопите щастя.

Удвох, пихкаючи й бурмочучи, вони стягли з гостя важкі чоботи. Під ними виявилися цілком звичайні шкарпетки з діркою на великому пальці — і це остаточно позбавило Санту будь-якої містичної загрози.

— З Новим роком, мамо, — прошепотіла Аліса, дивлячись, як Марина вкриває сплячого велетня старим пледом.

Марина глянула на годинник. Була п’ята хвилина на першу. Новий рік почався з п’яного незнайомця на підлозі, дірявої шкарпетки й повної відсутності логіки. Але чомусь, дивлячись на сплячого Санту, вона вперше за весь вечір відчула, як крижана кірка на душі почала танути.