Глава 1

Кухня скидалася на поле бою, де перемагав побут. У каструлі ліниво булькали овочі, викидаючи в повітря хмари пари, від яких на вікнах проступали важкі краплі конденсату. Запах вареної моркви та картоплі — цей невикорінний супутник новорічного «Олів’є» — сьогодні здавався не передвісником дива, а ароматом тихої безвиході. Марина, у розтягнутому домашньому кардигані й з пучком на потилиці, що тримався на чесному слові та кулінарній шпажці, вже вдесяте протерла екран телефона.

Телефон мовчав, глузливо поблискуючи чорним склом.

У вітальні, затиснута між диваном і книжковою шафою, стояла ялинка. Вона виглядала так, ніби її змусили бути тут проти волі. Гірлянда — одна з тих старих, у яких постійно відходить контакт, — нервово блимала, в такт Марининому головному болю. На гілках висіли бабусині кульки з облупленою фарбою. У їхніх кривих боках відбивалися дві постаті: Марина, яка виглядала старшою за свої тридцять шість, і Аліса.

— Мам, ну серйозно, не роби вигляд, ніби ми на поминках за старим роком, — Аліса методично, зі швидкістю кухонного комбайна, кришила картоплю. — Подумаєш, гості. Вони ж одразу попереджали, що можуть не прийти. Невідомо, як там у дядька Сергія з роботою. Не засмучуйся. Святкуватимемо самі, якщо не прийдуть.

У цю мить телефон нарешті ожив. Марина схопила його, сподіваючись на диво, але голос подруги в динаміку звучав винувато й збивчиво: — Мариночко, сонце, пробач! У Сергія температура під сорок, грип, мабуть… Ми не прийдемо. Яке там свято й робота — сиджу над ним, обтирання роблю. Ви там не ображайтеся, добре? З прийдешнім вас…

Марина повільно поклала телефон на стіл. — Ось і все. Катя не прийде. І Петро з Настею теж — вони ще годину тому написали, що застрягли в аеропорту через заметіль.

Вона безсило опустилася на стілець, дивлячись на гору недорізаних овочів. — Знаєш що, Аліско? Давай усе в холодильник. Не хочу я жодного свята. Просто ляжемо спати. Навіщо цей цирк із перевдяганням у святкові сукні, якщо нас лише двоє? Завтра купимо піцу й передивимося «Гаррі Поттера». Згода?

Аліса завмерла з ножем у руці. Вона подивилася на маму — на її втомлені очі, на пасмо, що вибилося з зачіски. У свої чотирнадцять вона вже розуміла, що «лягти спати» в новорічну ніч — це не зовсім нормально. Це капітуляція.

— Ні, — твердо сказала донька. — Мам, ні. Ми доріжемо цей нещасний салат. Ми запечемо качку. І ми вдягнемо гарні сукні. Ми що, самі для себе свято не зробимо? Давай, вмикай музику, я тут усе дороблю.

Марина зітхнула, дивлячись на рішуче обличчя доньки, і раптом усміхнулася. У цій дівчинці часом прокидалася така впертість, яка колись допомогла самій Марині пережити розлучення й не зламатися. — Гаразд, командире. Твоя взяла. Діставай качку.

За годину кухня остаточно змінила гнів на милість. Важкий дух варених овочів вивітрився, поступившись місцем по-справжньому святковим ароматам: терпкому часнику, яблукам, запеченим із корицею, й соковитому м’ясу. Марина, піддавшись наполяганням доньки, все ж змінила домашній кардиган на ту саму темно-синю шовкову сукню. Вона була прохолодною й сиділа бездоганно, нагадуючи про часи, коли приводів убиратися було значно більше.

Вони перенесли стіл до вітальні, ближче до ялинки. Накрохмалена біла скатертина, кришталь і свічки — усе виглядало ідеально, мов на картинці з журналу. Та в цій ідеальності прозирала якась дзвінка, майже відчутна туга.

Коли останні тарілки зайняли свої місця, настала та сама дивна пауза, яка завжди трапляється за п’ятнадцять хвилин до півночі. Час ніби застряг у густому киселі очікувань. Марина присіла на край дивана, дивлячись на екран телевізора, але думками була далеко. Рік, що минав, був виснажливим: скорочення на роботі, суди з колишнім чоловіком, хвороба мами… Рік забирав, нічого не віддаючи навзаєм, шар за шаром зчищаючи віру в те, що завтра може бути краще.

— Мам, ти знову сумуєш? — тихо запитала Аліса.

Дівчина виглядала надзвичайно серйозною й незвично лагідною. На ній був об’ємний светр кольору кави з молоком, у високий комір якого вона майже сховала підборіддя. Довге золотаво-русяве волосся розсипалося по плечах, а єдиний яскравий акцент — темно-червоний бант — робив її схожою на героїню старої казки.

Аліса видерлася на широкий підвіконник, підібгавши ноги. Вона притулилася чолом до скла, за яким у синіх сутінках завмерло місто. — Знаєш, — прошепотіла вона, не обертаючись. — Дідусь завжди казав, що кінець року — це не просто дата. Це як бухгалтерський баланс. Якщо в колонці «радість» зовсім порожньо, Всесвіт просто зобов’язаний зробити переказ із резервного фонду.

Марина підійшла до неї, поклавши руку на плече. — Твій дідусь був невиправним оптимістом, Аліско. — Він мав рацію, мам. Дивись… — дівчина вказала пальцем на темний клапоть неба між багатоповерхівками. — Он вона. Та сама Зірка Бажань. Вона з’являється лише тоді, коли старий рік уже майже видихнувся, а новий ще не набрав сили. Час, коли закони логіки не працюють.

Зірка й справді була там — велика, пульсуюча холодним блакитнуватим світлом. Вона ніби висіла на невидимій нитці просто перед їхнім вікном.

— І що б ти в неї попросила? — запитала Марина. — Давай чесно. Тільки не про айфони. Аліса обернулася. Її обличчя в напівтемряві здавалося порцеляновим. — Тата, — відповіла вона без вагань. — Справжнього. Щоб у цій синій сукні ти танцювала не перед дзеркалом, а з ним. Щоб у домі перестав звучати лише наш із тобою шепіт. Щоб рік почався з чогось… несподіваного й приємного.

Марина сумно всміхнулася, погладивши доньку по голові. — Кошеня, ти ж знаєш… такі речі не приходять за запитом у космос. Тати не падають із неба о дванадцятій годині. Це було б надто просто.

— А я вірю, — уперто відповіла Аліса й знову заплющила очі.

У цю мить телевізор вибухнув урочистими фанфарами. Диктор почав зворотний відлік.

Десять… дев’ять… вісім…

Марина потягнулася до пляшки шампанського, намагаючись не дивитися на доньку.