Розділ 39

Мої очі бігали з одного кута кімнати до іншого. У голові миготіли думки про зміну розташування письмового столу.

—Хочу інший колір шафи! - занила я, а потім залилася сміхом.

Ранок сьогодні почався щасливо, незважаючи на те, що я зовсім не поспала, навіть тоді, коли попрощалася з Россом. Харісон не міг відлипнути від моїх губ, з кожною секундою все сильніше затримуючи водія та свій рейс.

Вставши, я смачно потяглася і закричала на всю горлянку як маленька дитина. Потім моя голова вдруге торкнулася подушки, намагаючись виспатися. Але не я. Життєва енергія так і вирувала у жилах.

Швидко вставши і змінивши вбрання, я почала заплітати косу. У дзеркалі я тепер бачила втомлену, бліду і худу дівчину. Але вона була справжньою. Це була справжня я, без тонни макіяжу, океану парфумів і дорогих нарядів, які відповідають вимогам Харісона. Тепер я була на якийсь час вільною.

Окинувши поглядом довгу білу вільну сукню із золотим ремінцем, я розплела довгу косу. Вона зовсім не годилася до цього вбрання.

Пролунав стукіт. Я відчинила двері і поглянула на непроханого гостя. Сьогодні я хотіла провести сама з собою. І про Лестерна я забула. Але він з'явився.

—Росс сказав: за тобою треба доглянути, - оголосив хлопець.

—Я не хочу сьогодні нікого бачити.

—У мене також були інші плани на сьогоднішній день, - холодно сказав Акоста і зайшов до кімнати. —Мабуть, над цим днем ми не будемо сьогодні підвладні. Вже обід. Я і так довго чекав, щоб не турбувати тебе.

—Ми не можемо перенести нашу зустріч на завтра?

—Мені треба доглядати за тобою цілодобово аж до його приїзду.

—Багато речей я й сама можу зробити, - коротко відрізала, все ще тримаючи двері відчиненими. —Можеш вийти так, як зайшов.

—Я не покину твою кімнату, поки не виконаю доручення.

Лестерн сів на не застелене ліжко, твердо дивлячись на мене.

—Тобі йде ця сукня.

—Компліменти я і сама можу собі сказати.

Лестерн знизав плечима:

—Це була лише правда.

Жоден м'яз не здригнувся на моєму обличчі.

Я жодним чином не хотів завдати Акості морального чи фізичного болю. До розмов я зараз справді не була налаштована ні з ким. Які б я не відчувала почуття до Лестерна, я не хотіла і його бачити сьогодні.

—Я все-таки наполягаю на зустрічі завтра, - трохи м'якше промовила я, вказуючи на двері.

—Ти ж мене навіть не вислухала, - закочуючи очі, промовив хлопець. —Втім, кому я говорю? Ти навіть іноді не слухаєш себе.

—Ми не обговорюватимемо зараз наші взаємини. Твій час я ціную, як і свій.

Я зачинила двері і сіла за стіл, уважно слухаючи Акосту.

—Росс казав: тобі потрібна допомога на уроках, - почав хлопець.

—Я хотіла сьогодні зайнятися цим питанням сама.

—Я пропоную свою допомогу.

У моєму горлі застряг ком. Спогади з Россом блискавично проносилися у свідомості, попереджаючи про можливі наслідки. Я моргнула, проганяючи побоювання. Лестерн не був Харісоном. Він був іншим. Суворим, але добрим. Хлопець би мені в жодному разі не тронув, знаючи про те, що я вже перебуваю у стосунках, і поки не скажу, що відчуваю до нього симпатію.

—Скільки часу це займе? - запитала я, дістаючи зошит із вбудованого ящика мого столу.

—Все залежить від предмета та твоїх зусиль.

Акоста зник на кухні, маючи намір забрати звідти стілець, доки я діставала його підручники і думала над предметом.

Навіть із Хелен я не хотіла сьогодні розмовляти. Усі дзвінки від Елсі я б ігнорувала чи відхиляла. Сьогодні мала бути тільки я одна, але, мабуть, нікого не хвилювало, чого я хочу.

Лестерн пояснював мені тему. Я його розглядала. За час з Россом я навіть якось позабула який він гарний збоку. Ці уважні очі з ноткою підступності, рівний ніс, тонкі губи та гостре підборіддя. До його щетини мені хотілося лише раз доторкнутися або хоча б розпатлати темне волосся.

Акоста глянув на мене, щось сказав, потім перевернув сторінку. Я кивнула.

На лицьовій стороні долоні хлопця красувався шрам. Але для мене він ніяк не поєднувався з його характером. Шрам для мене навіть не був гарний, але й не був потворний. Я б мовчки прийняла Акосту з ним, якби ми були разом.

Лестерн підняв руку, намагаючись дістати щось на полиці або просто потягнувшись. І я здригнулася. Занадто помітно і різко.

—Усе добре? - стурбовано запитав він, схиливши голову набік.

—Так. - Відповідь була холодною й уривчастою. —Так, продовжуй.

Але Лестерн мовчав.

Усе стислося всередині: серце шалено калатало, а в животі скручувався задушливий клубок. Я відчула гіркоту в горлі, дихання стало рваним.

Страх знову опановував мною. Думки поповзли в темряву, де кожен звук викликав напад паніки. Кімната раптом стала надто тісною, повітря - липким, як смола.

Зі скрипом відсунувши стілець, я піднялася, ледь утримуючи рівновагу. Тремтячі руки здавалися чужими, неслухняними. Очі пекло від сліз, що переповнювали, але я утримувала їх, чіпляючись за останні крихти самовладання.

Лестерн не рухався. Дивився на мене з розгубленим виразом обличчя.

Спогади про Росса, про його тиск, його наполегливі руки, які я так відчайдушно намагалася зупинити... Вони накрили мене темною хвилею, за якою знову наставала задушлива реальність.

—Ти маєш піти, - випалила я, намагаючись приховати паніку.

—Я залишуся, - м'яко заперечив Лестерн. —Тобі води принести?

Голос був сповнений щирої турботи, але від цього ставало тільки страшніше. Я ледь могла їх сприймати. У горлі пересохло, і я ледь кивнула.

Лестерн встав і покрокував на кухню, але я вже не бачила його. Очі метушилися кімнатою, вихоплюючи образи - зошити, олівці, підручники - усе нагадувало Росса.  Усе це повертало мене до тих хвилин, коли Харісон змушував бути з ним, коли я відчувала, як рука, що обіймала, перетворюється на кайдани. Хотілося проклясти його, проклясти себе за безпорадність.