Розділ 50

Дрібні сніжинки обпалювали обличчя. Протидіючий вітер теж не відрізнявся теплотою і м'якістю.

Я намагалася встигнути. Намагалася встигнути на наше місце зустрічі з Лестерном.

Чи чекає він на мене досі? Пройшло п'ять годин... Ці чортові п'ять години я перебувала в компанії монстра. Готувала йому страви, доглядала його, прибирала після нього.

Температура була значно нижчою, ніж коли я пішла.

П'ять годин... Через мерзлоту Акоста справді міг уже бути у своїй кімнаті.

Ліхтарик у руках допомагав висвітлювати шлях. Біля берез я помітила постать. Темна курточка, та сама манера тіла. Тільки запаху я не відчувала. Швидше за все, злий вітер вкрав його.

Впавши в обійми хлопця, я томно видихнула.

—Дякую за очікування.

—Якщо тобі це подобається, я чекатиму довше наступного разу.

Я підняла на хлопця очі:

—Ти можеш захворіти.

—Можу, - спокійно відповів Акоста.

Я насупилась, додавши:

—Тебе треба відпоїти чаєм, а потім...

—Зараз не про це, - відрізав Лестерн. —Що хотів Харісон?

—Весілля через тиждень, - відповіла я.

Лестерн вилаявся. Я притулилася до нього сильніше. Ми мовчали.

Про що думав Акоста, я не знала. Мої думки були як штиль. Я втомилася думати. Втомилася вигадувати, як вижити. Втомилася бути в оточенні небезпеки. Голова вже боліла від вічних думок та побоювань. Варто зробити один крок, за ним відразу ринуть наслідки. І не лише спокійні. Але і, здебільшого, моторошні, огидні, кошмарні. Чим я заслужила таке життя? Заради спокійного майбутнього? Швидше за все. Навряд чи моя дитяча огидна поведінка, в якій я побула п'ятнадцять років, могла комусь насолити. Особливо долі та всесвіту.

Вітер проникав нам під одяг. Лестерн не подавав цьому виду. Я відчувала: він думає. Проробляє всі можливі та неможливі варіанти подій. Других очевидно було більше.

Я й сама хотіла скласти Акості компанію та подумати. Але голова лише відгукувалася болю. Чортів Росс!

З боку Лестерн більше скидався на статую. Такий же нерухомий, байдужий і відсторонений. Зараз хотілося лише сміятися від безвиході. Істерично сміятися, веселячись і не задаючись питанням, що буде далі, завтра, наступного тижня. Чи побачу я Лестерна знову, чи Харісон вирішить, що мені краще навчатися в іншому коледжі? Може, після весілля він одразу до монастиря мене відправить?

—Кидай його, - раптом випалив хлопець. —Зараз. Настав час кінчати з цим цирком.

—Наче це так легко, - сплюнула я, вибираючись з обіймів. —Наче він мене відпустить.

—Розлучатися після весілля – не вихід, ти знаєш. Зроби це зараз, доки не стало надто пізно. Ти й так довго гаяла час.

—Я чекала моменту, - заперечила я. —Ти знаєш, я не хочу виявитися похованою нашвидкуруч у ямі під старим, занедбаним мостом, де смердить каналізацією і бігають щури. Де живуть покидьки та волоцюги.

Лестерн відкрив рота, але я перервала його:

—Не кажи, що розкіш врізалась мені в голову. Ми всі хочемо жити в достатку.

Губи хлопця стиснулися у смужку.

Я рушила з боку в бік. Вітер то посилювався, то слабшав. А сніжинки так і продовжували кружляти.

—Потрібен план, у мене його немає.

—У тебе? - перепитав Лестерн. —Я думав, ми працюємо разом.

—Це моя проблема. - Мій погляд торкнувся обличчя хлопця. —Я її почала, я її й закінчу.

—Ти збираєшся ще чекати?

Я знизала плечима:

—Принаймні, поки не матиму добрий шанс.

—Він може вбити тебе будь-якої миті й зробити багато жахливих речей, про які я не говоритиму вголос.

—Наче зробив послугу. - Я цокнула язиком і закотила очі. —Я зачекаю ще трохи.

—Якщо не вдається переконати тебе, то я піду переконувати Росса.

Акоста спритно обігнув мене і попрямував у бік будівель. Я швидко схопила його за рукав куртки.

—Не потрібно.

—Тобто не потрібно? Тобто не потрібно, Меллісо? - Лестерн схопив мене за плечі, встановлюючи зоровий контакт. —Що за чортівня тут відбувається? Як ми... ти опинилась у такій ситуації? Скільки ще ти відтягуватимеш час? Три тижні... Навіть менше. Ось скільки ви зустрілися з Харісоном і він тут же захотів зіграти весілля! Це короткий термін, аж надто короткий. Тож, якщо не вдається нормально поговорити з тобою, я поговорю з ним. Повір, я знайду лазівки, які ти не змогла знайти.

Хлопець відпустив мене і мав намір продовжити свій шлях, але я зупинила його:

—Дай мені час.

Акоста мовчав.

—Тиждень.

—Вже буде піз...

—Три дні.

Хлопець мовчав.

—Три дні, і якщо я нічого не зроблю – можеш діяти по-своєму. Своїми методами.

Лестерн наповнив легені повітрям і... нічого не сказав. Він знав: мене важко переконати. Він думає одне, я думала інше. Але іноді наші думки все-таки сходилися воєдино. Варто лише зіткнутися із загальною проблемою віч-на-віч. Зараз же ця проблема була лише в мене. Акосту не турбував Росс. Можливо, Харісон справді давав не найкращі доручення, але Акоста міг заперечити, міг вдарити, міг постояти за себе... і вийти переможцем.