Розділ 42

Заскрипіла гойдалка. Її нога хиталася, так і прагнучи скинути мене.

У цей момент я і розпочала свою історію. Я розповіла про смерть батьків, про притулок та Хелен. Про те, як ми вирішили забути минуле і поховали його на задньому дворі притулку, навпроти мого вікна.

Мій язик заплітався. Зрідка пересихало горло та губи. Повітря не вистачало у легенях, через задушливі сльози. Але я продовжувала говорити. Лестерн не перебивав.

Моя розповідь тривала до того моменту, коли Хелен забрали з притулку, а я залишилася сама на півроку, доки не отримала листа. Згадка Орзірського коледжу закінчила мою історію.

Я торкнулася ногами землі.

—Я сильно сумувала за тобою.

Мій голос був тихим, а погляд спрямований на ноги.

—Я багато ревіла і не спала ночами, бажаючи виправити наші стосунки. Весь цей час я звинувачувала лише себе у розриві.

—Завжди винні двоє, - сказав Лестерн.

Я заперечливо кивнула:

—Не в цьому випадку. Це не твоя вина, що ти мав іспити. І це не твоя вина, що я хотіла, щоб ти проводив лише зі мною час, бо мені було нудно.

—Ти хотіла здорові стосунки, - заперечив хлопець. —Де все буде райдужно. Я не зміг тобі їх подарувати.

Я сумно посміхнулася, глянувши на Акосту.

—Ми ж обидва знаємо, що ти сам себе обманюєш.

Лестерн лише мовчки опустив голову. Я зістрибнула з гойдалки і підійшла до хлопця, сідаючи навколішки. Взявши його долоню, я приклав її до щоки. Лестерн був здивований.

—Будь ласка, вибач мене за все, що я сказала тоді, - заблагала я. —Це все було неправильно. Це все було на емоціях та брехнею. Я не хотіла якось зачепити тебе чи звинуватити твоїх батьків. Вони завжди були добрими людьми, і ніколи не лізли до нас. Вибач мене.

Обличчя хлопця стало розмитим. А мій розум заповнювався фрагментами минулого.

Крики, що стояли в голові, змушували мене закривати вуха руками, але це було б безглуздо. Крики були всюди. Цим я б нічого не досягла. У пам'яті промайнув ляпас. Акоста навіть нічого не відповів і не зробив. Лише стояв. Він мовчки вичікував, поки я заспокоюся. Та я не могла.

—Якби не моя дурість, то все могло бути інакше. Якби ти тоді напоумив мене, зупинив... Я була вередливою дитиною і не найкращою дівчиною.

Лестерн підняв мене з землі і посадив біля себе. Його рука пройшлася по моєму волоссю. А оксамитовий голос говорив заспокійливі слова.
 Я міцно обіймала хлопця, вдячна за урок, який він дав мені про справжню природу дружби та важливість збереження відкритого серця та розуму у стосунках.