Розділ 41

Неділя почалася зі снігового дощу. Він всю ніч барабанив по склу, заколисуючи.

Лише цієї ночі, за довгий час, я змогла поринути у світ сновидінь. Поруч із Лестерном я почувала себе у безпеці. Мене навіть не лякав той факт, що Рой зайде до кімнати без запрошення. Або що Росс приїде заздалегідь і вирішить відвідати мою кімнату чи хлопця. Мені здавалося, що Акоста зможе мене захистити. Він не був моїм живим щитом. Він був моєю нерухомою скелею.

Чекаючи на сніданок, я дивилася у вікно, фізично перебуваючи не тут, а у своїй голові, у своїх думках. Рянда зовсім нещодавно вщухла.

Я мимоволі посміхалася, згадуючи все, що казав мені хлопець тієї ночі. Я закохалася в нього ще два роки тому, але вкрав він моє серце лише за місяцем раніше. Може, перша ж сварка розірве цей зв'язок між нами? Мені не хотілося про це думати.

Помітивши офіціанта зі своїм замовленням, я забрала у нього дві склянки кави і пакет з випічкою. Холодний вітер дмухав мені в обличчя, коли я вийшла в коридор. Сьогодні погода була дивною.

За свої новонабуті стосунки я не хотіла говорити нікому. Навіть Хелен. Спочатку треба зрозуміти: надовго це чи ні, а далі пливти за течією. Бути розчарованою у своїх, і в очах оточуючих мені мало хотілося.

Акуратно огинаючи повтори і не потрапивши на очі оточуючим, я постукала і повільно відчинила двері.

—Доброго ранку, - тихо сказала я, закриваючи кімнату.

Лестерн уже наводив у кімнаті порядок. Ліжко було застелене, штори – розсунуті, пропускаючи вуличне світло.

Хлопець обернувся до мене обличчям і відповів взаємністю. Його погляд завмер на моїй фігурі. В очах були іскри тепла. Розумом він був не тут, а десь у своїх далеких думках.

—Ти швидко втекла, - несподівано видав Лестерн, одягаючи футболку.

—Я за сніданком прогулялася, - відповіла я, показуючи пакет і дві склянки в руках.

Акоста мовчав. Мовчала і я. Кожен із нас чекав якоїсь фрази чи дії одна від одної. Так ніяково мені давно не було.

Попрямувавши до столу, я поставила випічку і каву. Міцні руки притиснули мене до тіла. Хлопець шумно вдихнув мій запах.

—Обіцяй, що не віддаси мене Россу, - пошепки попросила я Лестерна. —Обіцяй мені, будь ласка.

—Я обіцяю, - повільно відповів хлопець.

—Я не хочу його повернення. Я...

—Я не віддам, - перервав мене Акоста. —Я зроблю все, щоб ти була щаслива, тільки не залишай мене знов одного.

Голова Лестерна лягла на моє плече, а руки міцно притискали мене до грудей. Я відчула, як по плечу прокотилася крапля води. Серце стиснулося. Моя зап’ястя потяглося до волосся хлопця, повільно погладжуючи його.

—Мені було без тебе самотньо, - зовсім тихо сказав Лестерн. —Я не знаю, як це пояснити. Уяви, що в тебе є світ, і в одну мить ти його втрачаєш. Він був твоїм будинком, теплим осередком. А потім порожнеча. Тобі більше нікуди йти. Ти загубився. Ти втратив усе. Моє життя тоді було відкрито для нових знайомств та пошуку себе, але я не зміг. У мене не було нікого ближче за тебе.

На мої очі теж навернулися сльози, волю яким я не хотіла давати. Але серце розривалася на дрібні шматочки.

Лестерн тихо засміявся і поцілував мене у скроню, наостанок міцно обійнявши.

—Пішли гуляти, - сказав він, відпускаючи мене. —Сьогодні чудова погода.

Він не хотів жалості до себе. Він просто відкрив частину своєї душі та серця, розповідаючи про свої почуття.

—Вночі була хляка, - сказала я. —Не думаю, що сьогодні буде чудовий час для прогулянок.

—Та годі, Ренделле, де твій оптимізм? Одягайся та й пішли.

—А що щодо сніданку? - здивовано запитала я. —Я хотіла поїсти в ліжку.

Лестерн знизав плечима:

—Не судилося значить.

Я показала хлопцеві язик і не пристойний жест, сунувши руку в пакет із випічкою.

—Мені вже вчора було зрозуміло, що ти ненавидиш мене, - зі сміхом видав Лестерн. —Тобі не треба посилати мене вдруге, я й так уже зрозумів, який я покидьок.

Я поцілувала його в ніс, додаючи і заливаючись сміхом:

—Зате мій.

Акоста вкусив випічку і захопив на кухні свою курточку.

—Я чекатиму тебе ззовні.

—Це побачення?

Лестерн загадково посміхнувся і вийшов. Моє серце затремтіло.

Поруч із Акостою мені було комфортно. Цей день я навіть була не проти витратити не на себе, а на хлопця.

Подивившись на себе в дзеркало, я покинула кімнату.

—Я ось подумав, - раптом видав Лестерн.

Я здригнулася. Позаду себе я побачила хлопця. У його руках була моя курточка.

—Може, в місто з'їздити? Околиця коледжу вже, мабуть, набридла тобі.

—Ні, - сказала я. —Мені в місто не хочеться. Багатолюдно.

Лестерн лише знизав плечима. Потім підійшов і допоміг мені вдягнути курточку.

—Я теж подумала, - несподівано подала я голос. Від думки, що прийшла, у мене по спині пробіг холодок. —Може, Роя запросити? Ми все-таки в одній компанії.