Розділ 35

Кобальт не боровся з золотом. Він танцював із ним. Обволікав і зігрівав, змушуючи зливатися в єдину суміш кольору турмаліну.

Я була рада побачити його тут. Здавалося, нічого не могло покращити цей день. Але це було небезпечно. Росс будь-якої миті міг відвідати мою кімнату.

Стара прикраса обпалювала палець.

На горищі було ясно. Ліхтар на телефоні хлопця освітлював маленьке приміщення.

Погляд Лестерна швидко пройшовся по моєму тілу, зачіпаючи руку. Я зі страхом сховала її за спину.

Акоста взяв купу книг, що стояла на старій тумбочці, і неквапливо попрямував у мій бік.

—Це мої підручники за перший курс, - пояснив хлопець.  —Там є деякі позначки, які допоможуть у навчанні.

Я, як у тумані, простягла руки і забрала стос книжок, тихо і ледве виразно подякувавши Лестерну. Хлопець обережно зробив пару кроків назад, не зводячи з мене очей.

Лестерн, здавалося, хотів щось додати чи сказати, але не міг. Не хотів чи просто це було вище за його сили. Він то відкривав рота, то закривав його. Мені не було чого сказати. А говорити за його давній подарунок, який хлопець міг помітити на руці, мені не дуже хотілося. Я боялася, що він щось собі надумає.

Глянувши на вихід, я коротко подивилася на Лестерна.

Не помітивши на його обличчі жодної емоції заборони, я мовчки розвернулась і попрямувала до люка.

—Як день минув? - хрипко подав голос хлопець.

—Добре, - ніяково й повільно відповіла я, все ще стоячи до Лестерну спиною.

—Як я чув, у Росса відбулася важлива угода.

—Так, - коротко сказала я.  —Спочатку були деякі складнощі, але потім все схаменулося.

Я обернулася і додала:

—Я познайомилася з безліччю поважних чоловіків і, начебто, сподобалася їм.

—Молодець, - тихо сказав Акоста, посміхаючись.

Я ніяково опустила погляд на стопки книг. Тільки заради підручників хлопець мене кликав через шанувальника? Ймовірно, він знав цю людину.

—Як пройшов твій день? - запитала я, порушуючи мовчання.

—Нічого незвичайного, але він явно був не насиченішим за твій. Чи не важко бути знаменитою?

—Я поки що всього лише тінь Харісона і навряд чи...

—Ти вирішила, як вчиниш з ним? - стурбовано запитав Акоста, перебиваючи мене.

Я напружилася.

—Давай поговоримо про щось інше.

—Так, - винувато промовив хлопець і закрив руками обличчя, насамкінець важко зітхаючи.  —Так, вибач. Я розумію. Не хочу давити.

Я хотіла сказати. Хотіла сказати, що він зовсім не тисне, але тільки закусила губу. Металевий присмак дав про себе знати.

—Пробач. - Лестерн знову порушив мовчання. —Я не хотів псувати тобі ідеальний день. Я краще... піду.

Акоста обігнув мене, прямуючи до виходу.

Перш ніж хлопець устиг піти, я схопив його за міцне плече, зупиняючи.  Нерозуміючий погляд пройшовся по моїй руці, секундно зупиняючись на кільці.

—Воно досі в тебе? - з приємним подивом у голосі, спитав Лестерн.

Мені хотілося йому подякувати за все, що він зробив для мене, але я тільки опустила руку і перша покинула горище, додавши на останок:

—Мені пора.

***

Я сиділа навпроти місіс Ходжес, спостерігаючи, як вона розмішує чай, і почувалася так спокійно, немов сиділа в бабусі на кухні.

  Внизу, далеко внизу, місто жило своїм життям. Автомобілі снували туди-сюди, люди поспішали у своїх справах. А ми сиділи на даху одного з хмарочосів, у затишному куточку ресторану, де нас ніхто не турбував.

—У мене з'явився хлопець, - випалила я, сама здивувавшись своїй сміливості. —Я хочу, щоб Ви з ним познайомилися.

Вона підняла на мене очі, сповнені теплоти. Дивилася з подивом, але швидко схаменулася.

—Не треба, я знаю, що він хороший хлопчик.

Жіночі слова були теплими і втішними, але не залишали місця для сумнівів. Я відчувала, як вона щиро хоче вірити в краще, і це було важливо для мене.

Я посміхнулася.

—А де Ви навчалися? - запитала, перемістивши розмову на іншу тему, щоб вихователька не відчула, як мені важко залишати її.

Місіс Ходжес злегка здивувалася і нахилила голову, ніби не зовсім очікувала запитання.

—Я? - її голос був сповнений м'якого здивування. —У дуже гарному коледжі, схожому на твій... Я навчалася на медичному факультеті, а чоловіка... зустріла під час благодійного вечора.

Я кивнула, але чомусь мені здалося, що вона щось недоговорює. Можливо, це була просто моя уява?

Обличчя місіс Ходжес осяялося світлою ностальгією, і в цей момент я помітила, як зворушливі спогади роблять її ще ближчою.

—Мені дуже шкода, що я поспішаю, - сказала, встаючи. —Нам завжди так не вистачає часу...

Місіс Ходжес кивнула. Очі блиснули розумінням. Я помітила, що вона вибрала залишитися тут, цієї пори року, на відміну від решти вихователів притулку, коли в дітей канікули. Але зараз, напевно, їй було важливо бути тут з власних причин.

—Нічого, люба, - сказала вона з усмішкою. —Не переймайся, я все розумію.

Я посміхнулася у відповідь і обійняла її. Вона сторопіла. Ще раз глянувши на її добре обличчя, я попрямувала до виходу, відчуваючи, як усередині щось здригнулося від почуття провини і прихильності.

На вулиці я ще довго дивилася на неонові вогні міста. Здавалося, що весь світ світився для мене.

Вітер бив по обличчю, ганяючи уривки газет і рекламних плакатів. Я опустила голову, накрила її капюшоном курточки, намагаючись сховатися від настирливого вітру, і перейшла дорогу.

Величезний чорний джип уже чекав на мене на узбіччі. Двері плавно відчинилися, і я ковзнула всередину, занурившись у теплу атмосферу салону.

Росс сидів за кермом. Ми обмінялися коротким поцілунком. Я зачинила двері і пристебнулася.

На задньому сидінні, відкинувшись на спинку, спав Лестерн. Його обличчя було розслабленим, губи ледь прочинені. Серце моє забилося частіше.