Розділ 34

Зайшовши у світлу кімнату, стіни якої були покриті холодною плиткою в шаховому Зайшовши у світлу кімнату, стіни якої були покриті холодною плиткою в шаховому порядку чорно-білим візерунком, я притулилася спиною до раковини. Росс зачинив двері на внутрішній замок. Незабаром його стримано-лютий погляд торкнувся моєї постаті.

—Ти втомилася, я розумію, але як ти це поясниш? - звернувся до мене хлопець. —Ми програли не одну, не дві, а кілька десятків партій. Як ти можеш це пояснити?

Я опустила голову, намагаючись втекти від відповіді.

Правила цієї гри я не знала. Лестерн не пояснив, а може, й не знав зовсім. Я його не звинувачувала. І не звинувачувала його за зауваження Харісона на мою адресу. Я розуміла Росса, він втратив чималу суму, бажаючи виграти хоча б один раз, але цього не відбувалося.

—Меллісо, це дуже важлива угода для мого батька, і я просто не можу його підвести. Тому, якщо ти вже зрозуміла значущість цієї гри, то зберися з духом, а не валяй дурня. - Росс склав руки, як у молитві, й піднім їх до носа та губам. —Будь ласка, люба.

—У мене були погані карти, - випалила я. —Я не могла нічого зробити.

—Так шахрай! - гукнув Росс, махнувши рукою. —Ти це вмієш, хоч трохи й незграбно, але вмієш. Ти думаєш, я не бачив, як ти це робила на нашій грі? - Росс повільно видохнув, просячи пробачення. —Я знаю, що просити про це неправильно, але, будь ласка, зроби це зараз.

—А ти чому нічого не робиш? - крикнула я у відповідь. —Якщо ти бачив, яка я незграбна, то кожен здогадається, що справа нечиста. Тоді угоді точно прийде кінець.

Харісон насупився і потер перенісся. Я хотіла позбутися язика.

Треба було підтакувати. Мовчати та підтакувати, як вірна дівчина. Зараз ця сварка зіграла б мені на руку, якби Хелен не зажадала докази, але вона їх вимагає.

—Вибач, - тихо видала я і попрямувала до хлопця, але він зробив крок назад. —Ро...

—Ні, - різко сказав хлопець.

—Що?

—Мені не подобається твоя поведінка.

Я округлила очі від такої новини. Характер та язик були швидше *здорового* розуму.

—А мені твоя, наприклад, не подобається. Чому в один момент ти мене хвалиш перед усіма, а в інший кричиш і кажеш, що я бездарність?

—Коли я це сказав?

—Пару хвилин тому.

—Не чіпляйся до слів, - прошипів Росс, наближаючись.

—А ти заспокой свою емоційну гойдалку.

—Меллісо! - гаркнув Харісон, змушуючи мене здригнутися. —Не кажи, що я винен у нашій сварці.

—А хто? Я чи що? Це я почала звинувачувати тобі в невмінні грати і в програшах? - я підняла брову, а потім кивнула і зааплодувала, додаючи: —Браво, містере Харісон. Ви не те, що перевершили батька, Ви перевершили себе.

—Не кажи того, чого не знаєш!

У цей момент мой язик навіть не ворухнулася, повністю приклеївшись до піднебіння. З Харісоном не можна було показувати свій характер; так глибше викопаєш собі яму і програєш Хелен.

Опустивши голову, я прошепотіла:

—Пробач… Пробач, я… не хотіла цього.

Хлопець мовчки розвернувся і попрямував до виходу, відчиняючи двері та кидаючи наостанок:

—Я чекатиму тебе в холі.

Нічого не відповівши, я розвернулась до раковини і включила воду, починаючи кусати собі губи заради сліз. Це був єдиний шлях примирення, який я могла зараз придумати. Росс, та й більшість чоловіків, люблять бути головними у відносинах, так що довелося принижуватися, запихаючи свою гордість куди подалі.

—Мелл-Мелл? - тихо почулося від Харісона.

Я мовчала, а в роті перемішалася кров та крапельки солоної води.

Харісон підійшов до мене впритул і розгорнув до себе, беручи за підборіддя.

—Я ... - Почала я тремтячим голосом, але зупинилася, відводячи погляд убік. —Я не знаю, вибач.

Страшно не було, але маска мала бути на моєму обличчі.

—Я все зроблю як треба, не хвилюйся. Якщо щось піде не так, то я спробую все виправити сама... Чого б мені це не вартувало.

Сумно посміхнувшись, я зковтнула слину крові і не змогла стримати огиди.

—У тебе щось болить? - турботливо спитав Росс.

—Живіт і ... голова, - збрехала я, дивлячись в очі хлопцеві. —Але це ніяк не завадить мені грати.

—Ні, - різко відрізав Харісон. —Твоє здоров'я важливіше за цю угоду.

—Россе, я правда в силах сісти за стіл і виграти цю гру, - тихо пробелькотіла я, торкаючись долонею щоки хлопця. —Повір мені, будь ласка.

—Я так не можу, - прошепотів хлопець, торкаючись моєї руки. —Партій явно буде не дві, і навіть не одна. Я не хочу тебе втратити.

—Ти не втратиш.

—Приведи себе в порядок, а я подбаю, щоб твоя кімната була подалі від шуму, - люблячи сказав Харісон, поцілувавши у лоба, перш ніж залишити вбиральню.

***

Ідучи з Россом крок у крок, я споглядала пустельні вулиці. Вночі місто мало продовжувати жити, але чомусь саме сьогодні все затихло. Це не приносило дискомфорту, але якось лякало. Лякала саме та думка, що, окрім хлопця, поряд більше нікого немає.

—Нічне небо чудове, - перервала я мовчанку.

—Зірки – неймовірні створення природи, і вони спеціально відлетіли подалі від нас, людей, щоб ми їх не занапастили, - сказав Харісон, беручи мою руку під лікоть. —Але ті, хто руйнують, можуть і відремонтувати. І мені пощастило, що моя зірка зовсім поряд і... Мелл-Мелл, я ніколи не зламаю тебе.

Росс посміхнувся одними куточками губ, підморгуючи мені. Я ніяково усміхнулася у відповідь.

—Вибач мені за той випадок у вбиральні, - знову звернувся до мене хлопець. —Я справді був не правий і не мав так різко реагувати на невдачу.

—Головне, що він погодився, - запевнила я Харісона, —інше не так важливо.

Хлопець коротко кивнув і відвів погляд.

—Хотів би я забрати тебе звідси. Щоб нам ніхто не заважав і ми жили на втіху.

—Ми і так живемо, - відповіла я. —Вчимося, допомагаємо батькам, проводимо час із друзями. Ще ми купуємо дорогі речі. Не кожен може це дозволити.