Розділ 32

Віддаляючись від підвіконня, я повільно сіла на ліжко.

—Я доводиться вмовляти її залишити теплицю і відпочити. Бабуся - великий трудоголік і навіть на пенсії не може дати собі відпочити, - розповіла про своє життя Хелен. —Раніше вона працювала в туристичній компанії, але її завжди тягнуло більше до рослин, ніж до людей. Дивно, але бабуся не перетворилася на злу стару жінку, яка заздрила багатим. Адже не кожен може дозволити собі такий дорогий відпочинок.

У слухавці почувся шум і важке дихання дівчини. Далі пролунав голос Харді, який запрошував бабусю на вечерю.

Моя рука вже горіла від мобільного телефону, тому я вирішив увімкнути динамік, але кнопку не натискалася. Телефон все більше нагрівався.

—Так ось, - продовжувала Хелен, —я, мабуть, трохи позаздрювала. Все-так... хочеться хоча б од... раз побути на морі.

Я посміхнулася, але мені не подобався зникаючий зв'язок та поведінка телефону.

—Як твій нім...ий?

—Він запропонував мені зустрічатися. Так що я виграла спір, - байдуже сказала я і лягла на ліжко.

Лестерну я так і не розповіла, як пройшли й проходять побачення з Россом. Він не цікавився, а може, просто був зайнятий. Останнім часом ми рідко бачилися, і було зрозуміло чому. Я виграла суперечку. Але я дуже сумувала за ним.

Акоста перекидався зі мною кількома фразами за обіднім столом, коли досипав мені їжу в тарілку або ділився напоєм, а так ми майже й не бачилися. Я пропонувала поговорити в моїй кімнаті або на горищі, але Лестерн відмовлявся. Він ніби уникав мене, але я не хотіла в це вірити. Адже ми так добре почали спілкуватися.

—Ні, я-я не вір... вірю тобі. Мені потрібні док...зи.

—Які? - я різко піднялася і насупилася. —Про це мови не було. Я думала, ми довіряємо один одному.

—Так-то довір... Але коли йдеться... викрадення, то треба... на... пого...тові та... перевір...

—Хелен, я тебе погано чути.

У слухавці була тиша. Я подивилася на екран, а потім назад піднесла телефон до вуха.

—Хелен?

—Ти там хоч слинки не пускаєш на грошики? - глузливо запитала подруга.

—Ні, авжеж ні. Я нещодавно виг...

У слухавці пролунали нерозбірливі слова, ніби звук був пришвидшений. Я напружилася.

—Хелен?

Настала тиша. Я глянула на дисплей телефону. Він продовжував нагріватись.

—У мен... зв'язок... пог...,- почулося від дівчини.

—Давай тоді потім зідзвонимося? - запропонувала я, змінюючи руку з гаджетом.

—Я… спр… знайти… місце…

—Добре.

Дзвінок було завершено.

План щодо припинення відносин було відкладено. Харді були потрібні ще докази, але які? Як я й обіцяла, Лестерну я даю спокій. Він зробив свою справу.

Мій погляд затримався на столі, де лежав новенький телефон від Росса. Я боялася його вмикати, побоюючись, що там можуть бути програми для шпигунства. Бог знає, що на думці у багатих. Можливо, якщо знайдеться людина, яка розуміється на цьому, то я зможу скористатися технікою Харісона?

***

Вдивляючись у темно-сині очі, я тонула в них, як меблі тонули у тутешній темряві.

Хлопець анітрохи не змінився, якщо не брати до уваги мішки під очима і втомлений погляд. І ледь відчутного запаху диму навколо.

У мене майнула думка підійти та обійняти Лестерна, який зупинився і приголомшено глянув на мене з відтінком радості.

Хлопець до цього ходив туди-сюди, чекаючи мене на горищі. Його рухи були нервовими і він зрідка зупинявся, оглядався, попутно бубнячи собі щось під ніс. А коли не знаходив мене, продовжував ходити.

Мені відчайдушно хотілося опинитися в його обіймах, але один незграбний рух все зіпсував. Я випадково скинула лампу, яка стояла на шафі. Отут мене й помітив Акоста.

—Ти кликала. Щось трапилося? - запитав хлопець, витягаючи мене з думок.

—У мене новий телефон, - відповіла я і покрутила в руках гаджет. —Можеш перевірити його на наявність прослуховування і всього такого?

Лестерн коротко кивнув і спритно взяв його, не торкаючись моїх пальців. А мені дуже хотілося до нього доторкнутися. Я навіть і не помічала, як сильно мені хотілося його обійняти, доки хлопець розглядав гаджет з усіх боків, а потім увімкнув.

Мені хотілося побачити його. Потрібна була будь-яка привід щодо допомоги, навіть якщо хлопець у цьому не розбирався. Новий телефон зіграв мені на руку.

Акоста виглядав таким впевненим і серйозним, що в мене причаївся подих, а ноги підкосило.

—Мінді поїхала, - коротко сказала я і відвела погляд.

—Так, знаю, - задумливо відповів хлопець і поклав телефон на поряд стоячу стару тумбочку. —Твоїх рук справа?

Я кивнула.

—У мене не було іншого вибору. Вона розкрила мене.

—Як щодо домовитися?

—Не вийшло б. Мені довелося вдатися до крайніх дій.

Лестерн підняв на мене незрозумілий погляд. Засукавши рукав, я показала йому перебинтовану руку.

Хлопець насупився. Він сердився, я це знала.

Лестерн підійшов до мене, обережно взяв за руку, щоб не завдати болю, й подивився в очі.

—Не варто було цього робити, - сказав хлопець з холодною серйозністю.

—Іншого виходу не було.

—Інший вихід є завжди.

Акоста відійшов і розвернувся, запускаючи п'ятірку у волосся. Я сховала бинти під рукавом.

—Ти думала, що буде далі? Тобі слід поквапитися в розриві.

Хлопець глянув на мене, змушуючи опустити голову.

—Я думаю, - пробубнила я.

—І як?

—Планів ще немає.

—Пройшов тиждень, - сказав Лестерн, переходячи на легкий крик з нотками попередження.

—Зна...

—Тиждень!

—Та знаю я! Знаю! - прокричала я у відповідь, люто дивлячись на хлопця.

—Досить про мене турбуватися! Навіщо тобі знати мою подальшу долю? Ти допоміг, все! Можеш більше не вовтузитися зі мною.

Він міг більше не підсипати їжі, турбуючись про моє травлення. Він міг більше не жартувати та не розважати мене. Я не хотіла від нього допомоги. Я боялася за нього. Можливо, собачі бої – криха жорстокості, яку полюбляють відбиті на голову багатії.