Розділ 23

Мій погляд зачепився за фігуру Харісона. Хлопець сидів за читальний столом, гортаючи сторінки книги. Сюди я прийшла не за ним, але впустити свій шанс не могла.

Прямуючи до Росса, я взяла випадкову книгу з полиці поруч стоячої шафи, і сіла навпроти нього, відкриваючи середину роману. Харісон не звернув на мене уваги.

Я відвела погляд після кількох хвилин мовчання, а потім вдала, що випадково зачепилася за назву на обкладинці.

—Чудова книга, - видала я. —Наскільки пам'ятаю, вона про темного ангела і охоронця ключів-життя. Кінцівка мені дуже сподобалася.

Багато хто говорив, що в книзі закладено урок, який дано зрозуміти не кожному дорослому, що вже там говорити про дітей та підлітків. Але я не побачила його.  Однокласники, ще до того, як я стала сиротою, читали і почали розповідати мені про цей «урок», але мої питання могли тільки завести їх у глухий кут і змусили задуматися: чи був насправді «урок» чи все це вигадка, обман?

—На якій ти вже сторінці? - запитала я.

У відповідь тиша. Трохи підвівшись і подивившись на кількість прочитаних сторінок, я прикинула кілька варіантів.

—Це, звичайно, не кінець, але навіть тут, на початку, дуже цікаво. Так що...

Харісон несподівано встав і покинув приміщення, а я сиділа в сум'ятті від того, що відбулося.

Піднявшись, я насупилась і задумливо закрила книгу. Невже я щось так сказала? Це була просто розмова, в якій ми могли б якось зблизитися, як учора, коли ми шукали іграшку Мінді. Що змінилося?

Залишивши невідомий роман на столі, я попрямувала на пошуки іншої шафи.

Бібліотека була невелика, що мене дуже тішило, бо не хотілося затримуватися тут надовго.  Людей тут не було. Я була одна.

Знайшовши відділ, я почала перебирати книги, шукаючи підручники з потрібних мені предметів, де все буде детальніше розписано та легше вчити, оскільки електронні варіанти мені не підходили. Я не могла зосередитись, і мої думки завжди були в іншому місці, через що я втрачала нескінченну кількість часу.

Нічого не знайшовши, я попрямувала до своєї кімнати сумною не лише через це, а й через Росса.

Що я зробила не так? Якщо заважала – міг би попросити закрити рота. Він, все-таки, хоч якісь манери повинен мати, а не вічно натякати, що я заважаю. Ми, дівчата, теж не завжди можемо розуміти натяки, але ми не уходимо в сутінки по-англійські, а залишаємось і намагаємося зрозуміти, що до нас хочуть донести.

Гучно зачинивши двері, я помітила Лестерна.

—У нього емоційні гойдалки? - запитала я, кидаючи джинсову куртку на ліжко, поруч з хлопцем.

—У кого?

—У Росса.

—Ні.

—Тоді чому один день він хоче розмовляти зі мною, а в інший – ігнорує і посилає?

Мої очі були сповнені гніву та нерозуміння. Що я роблю неправильно?

—Росу потрібна меланхолійна пасія з нотками флегматика

—Не підходь до нього.

Голос Акости був холодний.

—Що я знову не так зробила? - запитала я, закочуючи очі і сідаючи на стілець. —Невже багатий егоїст у біді?

—Ти лише руйнуєш наші плани, - відповів хлопець, проігнорувавши моє запитання. —Вам не потрібно контактувати щодня. Достатньо трьох разів на тиждень, і то через день. Занадто часто будете зустрічатися – не бачити тобі виграшу.

—Ми так лише відтягуємо час.

—Але це буде ефективніше і з результатом.

—Слухай, моя подруга вже, напевно, за крок від перемоги, а ти мені мізки пудриш, що все зробиш, - сердито кинула я. —У нас за місяць собачі бої, якщо зараз щось піде не так, то він про все забуде. Чи не хочеш ти сказати, що мені й зовсім не варто зараз спілкуватися з Харісоном, оскільки він розплачеться через поразку, а потім наші старання зблизитися, які ми зараз вибудовуємо, зітруться в пух і прах, бо образа в теперішньому сильніша за дружні відносин у минулому?

Лестерн опустив голову і замовк. Це був не жест покірності, а він ніби щось обмірковував і готувався, як м'якше мені про це сказати.

—Процес злегка прискорився. Бій буде за день.

У моїй голові все перевернулося, змушуючи схопитися.

—Коли ти збирався мені про це розповісти?! - закричала я.

Акоста нудно подивився на мене. У цьому погляді не було ні граму каяття, тільки виклик і прохання заткнутися.

Він мовчав. Мовчала і я, намагаючись вигадати інше речення, яке могло дати відповідь на попереднє запитання.

Мій телефон подав признаки життя, порушуючи тишу. На екрані відобразився номер подруги, я взяла слухавку і промовила текст з проханням передзвонити пізніше, але Хелен сказала, що потім не зможе. Голос дівчини тремтів, було чути схлипування.  Агресія на хлопця відійшла на другий план. Я насупилася.

—Що сталося? - запитала я, сідаючи назад на стілець.

Хелен було погано чути, тому я додала гучність, але навіть це не допомогло. Потрібно було включити гучний зв'язок, але Акоста мені в цьому тільки заважав.

Поглянувши на хлопця, я махнула йому рукою у бік дверей, говорячи, щоб він провалював. Я була не в настрої для подальших розмов або отримання відповіді від нього прямо зараз. Він мені зіпсував настрій, і Росс теж.

Двері тихо зачинилися, я ввімкнула динамік. Хелен відразу випалила:

—Мене віддають.

—Куди?

—Назад до притулку.