Розділ 21

Я поспішно покинула власну кімнату, від якої вже нудило.

У чотирьох стінах я не могла нормально зосередитися і довчити предмет, вічно відволікаючись на різні речі.

Мій шлях лежав в одну з єдиних кімнат, де навряд чи хто-небудь зможе потривожити. Нові приміщення я більше не знаходила: не було ні часу, ні бажання блукати порожніми коридорами, і страх повністю опановував мною.

Озираючись, я спритно і швидко повертала за повороти, бажаючи якнайшвидше опинитися в потрібному місці. Порожнеча знову нагнітала.

Я боялася. Боялася, що знову почую крик блондина; що цього разу жертвою стану я; що я не зможу врятуватися.

Доторкнувшись до пластикової ручки дверей, я зайшла всередину, вдихаючи запах хлорки і відчуваючи вологість на шкірі.

Зайшовши всередину, я лягла на лежак, розпоряджаючись ближнім шезлонгом, як поличкою для решти моїх зошитів, які я захопила.

Математика була першою, тож я взялася її розв'язувати. Нотатки Елсі мені трохи допомогли, а решту я сама додумувала. Викладача я лише злегка слухала, оскільки замислювалася про план Акости.

Хлопцеві справді вдалося переконати мене, що все буде на найвищому рівні, але треба було придумати інший план, який міг би підмінити цей, якщо нічого не вийде. Можливо, мені варто ще раз поговорити з Харісоном, щоб привернути його увагу і закінчити те, що зіпсував Лестерн?

Смикнувши головою, я повернулася до навчання. Тривожні думки відвідували мене і тут, відволікаючи від предмета, який я і в обличчя нормально не знала.

Як би я не намагалася зосередитися, у мене нічого не виходило. Увага переходила в минуле і майбутнє, уявляючи все в найкращому і барвистому вигляді. Можливо, красиве життя справді легко отримати?

Двері відчинилися. Мій погляд перейшов на відвідувача.

—Ти? - невдоволено звернувся до мене Крофтон. —Найгірший момент у моєму житті.

—Не сумуй, найкращим для мене буде твоє дезертирство.

Хлопець кинув на шезлонг свій рушник і зник під водою.

Мій погляд повернувся до рівняння на зошиті. Торкнувшись ручкою губ, я насупилася.

—Дратівлива математика? Зовсім як ти,- сказав Рой.

—Зараз дратуєш саме ти, а не я.

—Допомогти?

Я опустила зошит і невдоволено подивилася на хлопця.

—З чого раптом така пропозиція?

—Просто.

  Крофтон відпливав на спині в інший кінець басейну і не зводив з мене очей. Здавалося, він вивчає мене, але навіщо?

—Тобі більше зайнятися нічим?  Мені, здається, зовсім навпаки.

—Можливо, я просто вирішив почати нашу дружбу спочатку, а ти ось так мені відмовляєш, - з притворним сумом звернувся до мене Рой. —У тебе є хустка? У мене сльози.

—Ще скажи, що серце розбите. У тебе його немає.

—Я був би радий отримати твоє, таке молоденьке і ціле, але, на жаль, воно прогнило. Мені таке сміття не потрібне.

—Прогнило? - перепитала я і хмикнула, відкладаючи зошит убік. —Це у мене воно прогнило? А в тебе що тоді? Прогнилі мізки?

Я підвелася, вимірюючи шагами кімнату.

—Ні, чекай, - звернулась я до себе. —Ти один з найкращих у навчанні, тоді це вирішує все. Тоді ми говоримо про гроші, і гроші переводять нас на...

Мій погляд зі сміхом в очах перейшов на хлопця:

—Прогнивших батьків. Хіба це не так?

У відповідь була тиша.

—Як сумно, що це правда, але як дивно, що ти хвалишся своїми знаннями перед громадськістю, хоча це зовсім не твоя заслуга.

Крофтон відплив убік бортика, спершись на нього і спокійно дивився на мене, кажучи:

—Не є таємницею, що будь-хто може заплатити за підвищення своєї оцінки, але це великі гроші та й заборонено це все. Адже престижний коледж. І, до речі, з твоїми знаннями я подумав би щодо підкупу оцінок. Ти нічого не знаєш. Пустушка, що ще додати?

—За себе кажи, - огризнулася я. —Явно не самоцвіт серед купи каміння.

—Та я орю як проклятий!

—І заради кого? Заради схвалення матусі?

На моєму обличчі з'явилася гримаса вдаваної досади.

Мені ніколи не буде шкода хлопця; навіть зараз, коли я наговорила зайвого, я більше жаліла себе та майбутніх наслідків, ніж його.

Рой швидко виліз із води і зі швидкістю світла притиснув мене до стіни, боляче вдаривши потилицею і спиною об кахельну поверхню. Декілька некультурних слів зірвалися з моїх вуст.

—Обережніше не можна?! - завила я.

—Ось тобі так боляче фізично, а мені душевно, - з насолодою відповів хлопець. —Відчуваєш? Як удар кинджала, так?

Я мовчала. Мій погляд уважно розглядав бірюзові очі.

—Ні? Чи не відчуваєш? А якщо так.

 Руки Крофтона попрямували до моєї шиї. У цю мить я хотіла спритно ухилитися і вибратися, але все вийшло незграбно, і я знову опинилася в клітці.

Легкий страх розмістився поряд із злобою, погрожуючи виявитися єдиним із почуттів, яке в мене незабаром залишиться.

Долоні хлопця почали стискати моє тендітне горло. Я один раз тихо кашлянула.

—Відчуваєш, як задихаєшся?

—Припини, - хрипко відповіла я.  —Це вже не смішно.

—А коли ми жартували? Я лише виконую свою обіцянку.

Посмішка торкнула вуста хлопця, перетворюючи його на божевільного, а я перелякалася.  Невже моє нікчемне життя скінчиться так?

Усвідомлення того, що так воно і буде, вдарило в голову, змушуючи очі розширитися, а мене вириватися з цих задушливих обійм.

—Припини, - прогарчав мені Рой, але я продовжувала боротися за своє марне існування.

З кожною секундою мої сили закінчувалися, а Крофтон так і продовжував зупиняти всі спроби звільнитися.

—Мені не добре, - тихо сказала я, продовжуючи відчувати, як повітря вистачає все менше і менше.

У шлунку ставало порожньо. Нудота підкочувала до горла.

—Це нормально, потерпи ще трохи і тобі стане легше.

Терпіти? Два роки я терпіла у притулку. Два роки я там жила без батьківської любові та тепла. Скільки тут мені доведеться терпіти знущання хлопця, де теж не буде присутня батьківська любов і підтримка?