Розділ 20

Моє волосся майоріло на вітру, а щоки з кінчиком носа червоніли. Я засунула руки глибше в кишені, бажаючи зігрітися.

—Ми почали не з тієї ноти, - звернулася до мене Елсі.

Дівчина мовчала тридцять хвилин, поки не наважилася заговорити. Її щоки, ніс і кінчики вух уже палали червоним кольором, попереджаючи про обмороження чи захворювання, що скоро могли завітати до Томпсон. Елсі не носила шапку чи косинку, лише хустку навколо її шиї та тонке пальто, наче хотіла покрасуватися, але це було не так. Тоді вона могла краще одягнутися.

—Як ти вже знаєш, мене звати Елсі Томпсон. Мій батько – герцог Банаденський в Англії, а я вирішила навчатися в штатах.

Можливо, ця розмова не пройде гладко, як я розраховувала до цього. Сидячи в теплій кімнаті з підручником у руках, я була лише рада покинути цю «в'язницю», але щось мені зараз підказувало, що я лише добровільно потрапила в нову пастку.

—Ти знаєш скільки мені років і який я маю вигляд. Можливо, ти навіть бачила мене по телевізору.

Блондин розповідав, що бачив кожну людину в компанії з новин, але я йому не до кінця повірила. Лестерн просто не міг опинитися там. Хлопець кілька днів тому, коли ми були в кімнаті Роя, говорив, що якщо всі дізнаюся про його злидні, то від нього і живого місця не залишиться. Було не складно здогадатися, що він все-таки не має й гроша в кишені. Ось чому Лестерн не міг з'являтися в новинах.

Мій погляд був спрямований у далечінь, розглядаючи тутешні сірі порожні й голі поля, де не було жодного деревця.

Віддаляючись усе далі й далі від коледжу, я переконувалася, що його територія була сповнена нових відкриттів. Наприклад, тут було ще багато місця для будь-яких комплексів розваг, але ніхто їх не будував.

—У мене немає хлопця, немає матері, немає сильної знаменитості, такої як у сім'ї Роя чи Росса, я звичайна, хоч це й шкода визнавати, але звичайна, тільки з грошима.

Якщо людина щаслива жити так, як їй зручно: в оточенні багатства чи бідності, то яка різниця, що скажуть інші? Ти щасливий, життя вдалося.

—Але я полюбила бідну людину, якщо так можна висловитися. Я закохалася, і не хочу відпускати, - сказала дівчина і подивилася на мене. —Я думаю, ти вже здогадалися, про кого йде мова.

Томпсон продовжила дивитися в далечінь, не бажаючи далі спопеляти мене поглядом.

—Я бачила, як ти виносила засохлі квіти,- все з таким самим твердим голосом вимовила Елсі.

Моє серце пробив легкий удар, але жоден мускул на обличчі не сіпнувся.

Це було цього ранку. Я вирішила влаштувати прибирання в кімнаті й почала виносити весь мотлох, який там тільки був. На очі потрапили висушені квіти від фаната і стопка цукерок, які я спромоглася з'їсти за одну ніч, після відвідування кімнати Роя. Було не зрозуміло, що саме мене спокусило все з'їсти – шантаж на Крофтона чи прохання Лестерна.

—Це від Лестерна? - запитала Томпсон, зупиняючись.

Я сповільнила крок, поки й зовсім не зупинилася, розвертаючись обличчям до дівчини.

Я відкрила рота, але мене перебили:

—Якщо від нього, то...- сказала дівчина, але різко зам'ялася.

Очі Елсі різко накрилися сльозами, а долоня машинально затулила рот, не даючи їй кричати від жаху чи плачу.

Мій погляд був сповнений холоду. Дівчина досі для мене ніким не була. Я могла просто мовчки спостерігати за тим, як вона згорає зсередини, поки мовчить; як вона плаче, показуючи мені всі свої емоції, поки я байдуже вислуховую її проблеми. Мені було начхати на неї і кожен мав право ненавидіти мене за це.

Надавши обличчю більш-менш хвилюючого вигляду, я попрямувала до Елсі, обіймаючи її, намагаючись заспокоїти.

—Все добре, - тихо говорила я, погладжуючи по спині. —Не плач, прошу, адже все добре.

Томпсон не плакала. Вона тихо сопіла носом і витирала очі з ледь помітними сльозами. Їй не хотілося ревіти, не хотілося кричати від ревнощів, не хотілося виглядати жалюгідно.

—Якщо це від нього, - спокійно звернулася до мене дівчина, —то доглянь за ним.

—Що? - з ноткою сміху в голосі запитала я. —Ти про що?

—Я повертаюся до Англії,- відповіла Елсі, відсторонюючись від мене. —Батько хворий, уся його робота тепер на моїх плечах, а за Лестерном нікому буде доглядати. Мінді для цього не створена, вона забуде. Росс і Рой лише сміятимуться наді мною, а ти...

Дівчина ривком узяла мою долоню у свої руки, з благанням в очах дивлячись.

—Меллісо, прошу, приглянь за ним. Я не хочу, щоб він наробив дурниць.

«Дурниць?»,- поставив мені риторичне запитання мій мозок.

Хотілося підняти брову, але я відсмикнула себе від такого бажання.

Які дурниці міг наробити Акоста? Припасти губами до іншої? Подивитися на когось косим поглядом? Не контролювати ситуацію, свої слова та дії? Томпсон точно плутала Лестерна з ким-небудь іншим.

Не скасовувався той факт, що хлопець і мені почав ставати дорогим, але я проганяла щоразу ці думки. Не хочу наступати на одні й ті ж самі граблі.

—Звісно, я за ним догляну,- тепло відповіла я, додаючи миловидну усмішку на обличчі.

Якщо це справді було так і Елсі закохана в Акосту, то не відмінявся і той факт, що хлопець був обопільно закоханий у саму дівчину. Тоді моїм почуттям точно тут не місце.

—Я зроблю все можливе, не хвилюйся, - продовжувала я брехати.

Лестерн був дорослим юнаком двадцять одного року, якому й не була потрібна нянька в образі колишньої, яку він хотів забути.

—Я сама не буду робити дурниць.

Взявши у свої долоні руки дівчини, я прибрала посмішку.

Чи варто було говорити Томпсон про те, що квіти не від Лестерна?

—Я бачила, як він відвідував твою кімнату і як ви кілька разів розмовляли в коридорі, - тихо сказала Елсі. —Я тобі повністю довіряю і спробую знищити свої почуття, як тільки зможу. Я не заважатиму вашому щастю.

Чути старі слова від нової людини було чимось новим. Це були слова, які мої батьки сказали мені, перш ніж вони померли, а потім Акота, перш ніж зникнув на два роки.