Розділ 16

Відкинувшись на подушку, я зітхнула. У цьому зітханні я зібрала всі вибачення, які в мене тільки були.

—Мені дуже шкода, що тобі не вдалося відсвяткувати День подяки з нами. Тут була й смачна їжа, танці та компанія зі своїми жартами. Ми веселилися весь день та обмінювалися подарунками.

Мій погляд пав на стопку цукерок, яку мені вручили кожен член компанії. Лестерн сказав, що це така традиція, тому мені теж довелося купити таку саму коробку солодкого.

—Все добре, - відповіла Хелен. —Я теж непогано провела день. Ми разом із класом займалися волонтерством та пригощали їжею безхатьків. Я познайомилася з чоловіком похилого віку, якого кинула дружина через те, що він витрачав занадто багато грошей на монети, які колекціонував. Він мені здався милим.

Я полегшено посміхнулася, відчуваючи, як камінь з душі впав.

—Що ви ще робили?

—Нічого, наскільки я пам'ятаю. Пізно ввечері, коли ми виконали свій шляхетний обов'язок, Чемберс провів мене додому.

На моєму обличчі залишалася посмішка і хотілося завити від такої романтики, але я відсмикнула себе від такого прагнення. Хелен терпіти його не могла, і я теж, то навіщо ж раптом зводити їх разом?

—Правда, - невпевнено видала дівчина, —він поїхав сьогодні, і я не знаю, коли повернеться.

—Та потрібний він тобі? - обурено запитала я. —Усього лише черговий простолюд, який не заслуговує і думки про себе.

—Так, але...

—Тобі він потрібен? - невірячи, запитала я з ноткою огиди.

—У нас спір, звичайно потрібен! - серйозно відповіла Хелен. —Я же не хочу викрадати автомобіль.

—Ніби я хочу.

На тому кінці слухавки Харді приснула, а потім почувся гучний регіт, який я невдовзі теж підхопила.

З Хелен ми спілкувалися по телефону щодня, а якщо не виходило, то списувалися. Нічого як такого у житті дівчини не змінилося, навіть наш спір на неї ніяк не вплинув. Життя так і залишилося нудним.

Тяжко зітхнувши, я стерла сльози сміху на очах, злегка хихикаючи.

—Все, - втомлено простягла я. —Я, начебто, заспокоїлася.

—Та я теж.

—Що там батьки?

—Я досі наполягаю на твоєму удочеріння.

Моє серце пробив удар, змушуючи сміх остаточно зникнути.

—Слухай, - простягла я, сідаючи. —У мене вже є батьки.

Я провинно опустила голову, прислухаючись до тиші на іншому кінці дроту.

—Не в тому плані, - відсікла я.  —Директор сказав, що моя мама надіслала листа з проханням прийняти мене до цього коледжу, але я впевнена, що це не так.

У трубці, як і раніше, була тиша.

—Він сказав, що лист був відправлений місяць тому, у нашому випадку три, але її вже давно немає в живих.

—Можливо, вона попросила когось іншого відправити?

—Я якось навіть і не думала про це, - задумливо промовила я.

Притулившись до спинки ліжка, мій погляд поринув у стелю.

—У мене є інші підозри на цей рахун...

—Так що там з батьками? - перебиваючи мене, запитала Хелен.

—Я сказала, що моя мати дизайнер, а батько – підприємець. Здається, вони мені повірили. Але мені все одно потрібні батьків, правда, - почала я. —У плані місця проживання так точно, але що я скажу іншим? У мене вже є батьки і дуже багаті, а зараз я чомусь вирішила вибрати дорослих фостерів, які до того ж і бідні. Крім того, - додала я, важко зітхнувши, —я краще віддам нових опікунів іншій дитині. Їй вони потрібніше.

—Добре, - якось туманно відповіла дівчина. —Але я все одно буду добиватися свого.

Я посміхнулась.

—Добре.

У двері постукали. Я подивилась у бік шуму.

 —Вибач, мені треба бігти.

 —Чекатиму повідомлень.

Закінчивши розмову, я попрямувала до дверей, не розуміючи, хто вирішив відвідати мене.

—Привіт.

Запах цитрусових ударив мені в ніс, і мою увагу привернули пасма рудого волосся.

—Привіт, - так само мило відповіла я. —Тобі потрібна допомога?

—Я прийшла по свій зошит.

—Зошит, - стомлено простягла я, винно заплющуючи очі. —Дякую за конспект. Я все зрозуміла, але забула віднести.

Підійшовши до столу, я забрала річ та вручила її власникові.

—Тобі потрібна допомога з чимось ще? - уточнила Томпсон.

—Ні, дякую. Поки що я все розумію.

—Ти, як я бачу, - дівчина кивнула мені за спину, —все ще не з'їла подарунки.

—Так, - туманно простягла я, ляснув себе долонею по лобі.  —Щось поки що не хочеться.  Бережу свою фігуру.

Фальшива усмішка не сходила з мого обличчя, змушуючи Елсі теж щасливо посміхатися.

—Якщо що, можеш все це добро віддати Мінді, - тихо сказала дівчина, перш ніж покинути мою кімнату.

Зачинивши двері, я закотила очі і подивилася на цукерки.

Я була вдячна Елсі за допомогу, але тієї дружби, яку хотів від нас Лестерн, я не відчувала, і сумніваюся, що колись відчую.  Томпсон спілкується зі мною лише з приводу домашніх завдань, навчальних тем і досі дякувала за те, що я викликалася тоді їй допомогти з уроками.

Жодні солодощі зараз не хотіла лізти в горло, але з-під ідентичних коробок я знайшла іншу.

Її мені подарував фанат ще рано-вранці, залишивши біля дверей. Судячи з обкладинки, усередині були вишні у шоколаді.  Цей подарунок був інтригуючим.

Знайшовши коробку, я відкрила її і, розуміючи ризик, якщо мене раптом вирішили отруїти, потяглася пробувати першу кістянку. Темний шоколад танув у роті, залишаючи приємний післясмак. Солодкий смак вишні перебивав гіркий шоколад, врівноважуючи прянощі. Я потяглася до другої цукерки.

Взявши телефон до рук, я набрала подругу, але вона не брала слухавку. Швидше за все, дівчина була зайнята.

Завивши від нудьги, яка оточувала мене, я спробувала ще кілька разів додзвонитися, але всі мої спроби були марними.

Ігор у мене на телефоні не було, та й незабаром він погас, натякаючи, що відсотків остаточно не залишилося. Навіть шоколадні вишні закінчились.

Поглянувши на вікно, я встала, поставила телефон на зарядку і вийшла з кімнати, прихопивши з собою курточку, прямуючи на вулицю.