Розділ 13

Зачинивши громко двері, я з горла відпила пляшку коньяку, човгаючи, прямуючи до шторів, щоб знищити яскраве світло, яке вирішило битися з темрявою моєї кімнати.

Сьогодні чорний був кольором дня, ось тільки я не відповідала цій тематиці, перебуваючи в піжамних червоних картатих штанях – єдина річ, яка виділялася. Сережки довелося зняти, а на себе я в дзеркало навіть уранці не дивилася, не хотячи бачити золотисті очі і такі до болю рідні риси обличчя. Сьогодні я навіть звільнила себе від обов'язку піти на пари один раз за весь місяць, що я тут, даючи вихідний, який мав дуже вагому причину.

Відпив з горла ще коньяк, я відчула як язик почали обволікати горіхові та пряні нотки, змушуючи задоволено посміхнутися, оцінюючи алкоголь як чудовий вибір для моєї скорботи. Тепла та зігріваюча рідина повільно прослизнула по травній системі, змушуючи пройти мурашкам по шкірі, через різницю в температурах.

Прямуючи до пом'ятого ліжка, в якому я ворочалася всю ніч, я плюхнулася, дивлячись на білу стелю з порожнечею, що в голові, що в очах. Можливо, навіть душа зараз була порожня, не бажаючи нічого відчувати, але це було не просто. Журба так і рвалася пробити цей тонкий мур байдужості, укладаючи мене в свої міцні обійми, як щось рідне. Як частина себе.

По моїй щоці прокотилася солона сльозинка, змушуючи зробити ще пару ковтків.

Як мені хотілося, щоб ця теплота напою була не від алкоголю, а від батьків, від друзів, від близьких людей... Але ця теплота якраз їх і занапастила.

Два роки тому. Листопад. Батько прийшов із роботи, мама готувала вечерю, я сиділа у себе в кімнаті. Мені здавалося, що минулий тиждень, коли я розлучилася з Лестерном і досі не могла його забути, відпустити, був найжахливішим моментом у моєму житті. Мені хотілося знову обійняти хлопця, сказати як я його люблю і вибачитись за всі образливі слова, що я наговорила. Хотілося просто знати, що Акоста знову відведе мене до школи, зустріне після уроків і ми підемо гуляти, цілуватися, сміятися, проводити час разом. Але цього не було. Була лише порожнеча.

Мама тоді хотіла мене підбадьорити і відправила гуляти, кажучи, що свіже повітря зможе допомогти мені розвіятися. У цей момент батько допомагав матері з приготуванням. Мені завжди подобалося, як він готував. Це було щось божественне, чарівне і начебто не з того світу. Кожна страва була унікальною: десь моментально танула в роті, а десь доводилося додавати зусиль, щоб розрізати та побачити, як солодка начинка витікає на тарілку. Саме батько мене навчив манерам за столом і як правильно готувати деякі страви, де краще було протримати пиріг ще пару хвилин у духовці, а де додати особливу начинку або звичайні спеції, які тільки покращували смак страви, чим повністю знищували, як думали більшість людей, які впізнавали секретні рецептури.

Відпив з горла, я закашлялася, різко змінюючи стан тіла на сидяче положення; голова трохи закружляла, а мій чорний топ злегка промок алкоголем, змушуючи брудно вилаятися.

До мого слуху долинув гуркіт, змушуючи серце піти в п'яти і поглянути у бік вікна. Штора почала розгойдуватися, а холод поширився по кімнати, зобов'язуючи мене встати і піти зачинити вікно, яке саме по собі вирішило відчинитися. Я поринула назад у спогади.

Не дивлячись на теплу курточку гарної якості, крижаний вітер все одно проникав у мою душу. Сльози, як і соплі, з'являлися лише на заклик хуртовини, змушуючи мене сопіти і витирати пелену перед очима.

Я ходила по знайомих місцях, сподіваючись, що зустріну Лестерна, але цього не відбувалося. Я підозрювала, що він уже виїхав із міста, але не хотіла вірити, що це справді так скоро станеться.

«Він кинув мене за першої ж нагоди!»- говорило мені моя свідомість.

Тоді тільки такі думки наважувалися втішити мене. Можливо, ненавидіти хлопця було для мене чимось на кшталт ліків від кохання. Але навіть ці ліки я не приймала щодня, результат лікування з'явився лише через рік.

Дорога додому була, як у тумані. Єдине, що я пам'ятаю – палаючий будинок. Його полум'я розтоплювало сніг на вулицях, зобов'язуючи вітер опритомніти і зігрівати людей навколо, а не охолоджувати; а сніг і зовсім зупинитися, перетворюючи на дощ. Але навіть він не міг загасити пожежу.

Сівши назад на ліжко, я важко зітхнула, роблячи ковток напою. Мій погляд упав на письмовий стіл, де панував хаос, змушуючи мене задоволено п'яно посміхнутися і засміятися, але незабаром сміх перетворився на плач, зобов'язуючи назад поринути у спогади, але повертатися більше було нікуди!

Я пам'ятала лише виття сирен, машини поліції та швидкої допомоги, а потім почуті слова: вже пізно.

«Пізно!!»,- кричали вони, закочуючи назад ноші і закриваючи чорні мішки з тілами.

Забирали підлітка поліцейські і посадили в машину, пояснюючи, що зараз вони їхатиму до відділу, щоб заповнити якісь папери та документи, але дівчинка їх більше не чула.

Вона втратила свою сім'ю.

У листопаді вона втратила частину себе.