Розділ 12

Я могла б доторкнутися рукою до білої стелі, якщо не страх перебувати на десятиметровій відстані від підлоги.

Від поглядів униз у мене починала паморочитися голова і я тільки сильніше притискалася до каната, як за рятувальний круг у відкритому океані. Повну свободу я уявляла собі зовсім не так.

Внизу чути було сміх студентів, що дивилися на мене. Від їх егоїзму, я тільки більше злилася, але страх був сильніший, пригнічуючи лють.

Канат продовжував розгойдуватися, а я тільки мовчки могла здогадуватися, що зі мною станеться далі, коли сил утримуватись на висоті не залишиться. Можливо, саме так і закінчиться життя Мелліси Ренделл – дівчини, яка втратила батьків, потрапила до притулку, а потім, за загадковими обставинами, опинилася в одному з найдорожчих коледжів країни, де її і знищили такі жадібні до грошей люди, як вона сама. Думки про пограбування досі не покидали мене.

Повітря поступово переставало хапати. На самому верху було дуже душно, оскільки густина теплого повітря була меншою, ніж холодного, і він «піднімався»; і якщо брати до уваги ще й мою задишку, яка лише ускладнювала ситуацію, то все ставало на свої місця.

Поглянувши ще раз униз, я некультурно вилаялася, підводячи голову і відчуваючи новий приплив запаморочення.

Чого було варто мені, як усім дівчатам, піднятися на трьох метрову висоту і спуститися, скидаючи все на біль у руках? Навіщо потрібно було підніматися на самий верх і турбувати самолюбство Крофтона?

Я знову вилаялася, змінюючи становище спітнілих долонь, продовжуючи чути смух студентів, які навіть не хотіли мені допомогти заспокоїти й розсудити Роя. Двадцять хвилин тому я накричалася, підриваючи голос, залишаючи лише хрипоту.

Знизу був матрац, але він навряд-чи зможе мене врятувати, якщо я зважусь зістрибнути. Мені світить перелом ніг, рук, шиї та хребта, якщо вже не сама смерть вирішить мене відвідати.

Ненависть, що крилася всередині мене, вирішила перелитися на спільні пари з групою Крофтона, якщо самого хлопця не можна було ненавидіти, і на викладача, який стояв серед цих егоїстів, продовжуючи дивитися на мене, як на дивину в цьому зоопарку, і не бажаючи зупиняти активні розгойдування каната з боку Роя. Хлопцю тільки приносило це задоволення – мучити мене. Його пихату посмішку я могла побачити і звідси.

Спускатися по канату мені ще ніколи не доводилося, але це був єдиний вихід на даний момент. Я навряд-чи могла протриматися нагорі ще кілька хвилин. Поганий піт так і скочувався по лобі, змушуючи свербіти шкіру і приклеюватися маленьким пасмам волосся, які вибилися з колії.

Поглянувши вниз, я змінила розташування рук трохи вище, подумки готуючись із духом здійснити задумане.

Мої плани вирішив перервати студент, який відвідав спортивний зал, змушуючи перевести на нього всю свою увагу.

Темне волосся я могла впізнати здалеку, як і далекі риси обличчя, які на висоті ледве-ледве можна було розпізнати, якщо добре не знати або не вивчити їх.

Акоста оглянув увесь зал, присутній якого дивилися на нього у відповідь. Погляд хлопця повільно перейшов на мене, але нічого з емоцій на його обличчі не змінилося. Він був таким же спокійним, як і заходив у приміщення.

Лестерн покликав до себе двох хлопців, які з якоюсь обережністю попрямували до нього. Скориставшись ситуацією, я повільно і неправильно почала спускатися вниз, намагаючись це робити так, щоб ніхто з нижчестоящих нічого не запідозрив чи канат у руці Крофтона не надто бовтався, видаючи мене, час від часу поглядаючи на свого рятівника.

Щось шепнувши студентам, Лестерн серйозно подивився на Роя, який не бажав відводити свого погляду від Акости, чекаючи, коли один з хлопців підійде до нього і щось прошепоче на вухо.

Другий юнак підійшов до чоловіка, щось кажучи йому. Погляди більшості студентів перейшли на мене, змушуючи припинити спуск, зупиняючись на двадцять п'ять футів.

Тільки після того, як обидва хлопці перестали шепотіти переданий текст, хватка Роя ослабла, змушуючи канат розхитатися, а потім і зовсім заспокоїтися.

Крофтон попрямував у бік Лестерна, який зник за вхідними дверима.

***

Шум учнів мене не турбував, основним було – щоби не дивилися в мій бік. Ранкових пригод мені вистачило з головою, тож бути зіркою і зараз мало хотілося.

Руки тремтіли, змушуючи мене ховати їх під партою, щоб не показувати, що рання подія змогла щось змінити в мені. Трохи зламати.

У голові пролазили думки як можна помститися Рою, але вони всі були або дитячими, або важкі у виконання, наприклад, побити хлопця. Сторння людина, почувши таке, розреготалася б на весь голос, дивлячись на мене як на божевільну. Дівчина низького зросту, схудла і кульгава, захотіла вступити в бій з кам'яною скелею, яка перевершувала її на цілу голову. Навіть незважаючи на те, що ми знаходимося в одній компанії, хлопець там був довшим за мене і тому міг переконати всіх, щоб вигнати мене і мати повне право знущатися, знаючи, що ніхто не заступиться.

Легкий переляк промайнув на моєму обличчі, коли я згадала блондинистого юнака, який був чуйний і допомагав мені у всьому. Що ж із ним зараз? Де пропав? Я мимоволі глянула на всіх присутніх у кабінеті, котрий день переконуючи себе, що його тут немає. Можливо, зайнятий справами. Цим я намагалася переконати себе і вгамувати хвилювання.

Двері з гуркотом відчинилися, змушуючи шум вщухнути, студентів сісти на свої місця і подивитися на викладача, що зайшов. Я сподівалася, що предмет зможе мене відволікти від тривожних думок.

Запах суниці відразу поширився по аудиторії, змушуючи мене стиснути щільніше зуби, зобов'язуючи себе не дивитись на Ранкове Пекло, яке вирішило відвідати мене і в обідню пору. Чи варто було вірити, що вечір мине без сюрпризів? Було сумнівно.

Хлопець пройшов до столу викладача і, не зводячи очей, почав діставати речі з рюкзака.

На його обличчі не було самовдоволеної чи радісної посмішки, лише манірність і байдужість, що змушувало пробігтися мурашкам по шкірі, усвідомлюючи, що ця пара безсумнівно запам'ятається.