Розділ 12

Ложка з густим супом повисла над мискою. Пара від бульйону стелилася над столом, огортаючи мене клубами незрозумілості, так само, як слова Мінді огортали мій мозок. Вона щось говорила про нову книгу, про якогось там автора, чиє ім'я я я навіть не запам'ятала. Слова лилися рікою, але до мене долинали лише уривки фраз: «...цікавий сюжет... несподіваний поворот... головний герой...» Я кивала, усміхалася, вдаючи, що уважно слухаю, але насправді мій погляд був прикутий до Росса.

Я була не останньою, хто прийшов на обід. Роя за столом не виявилося. Тому Мінді взяла ініціативу у свої руки. Потім до нас мовчки підсів Крофтон із холодом в очах. Хлопець явно зараз не був налаштований на розмови.

—Якщо всі вже тут, - радісно затремтіла Мінді, —то давайте я вам розповім, як я провела своє літо.

Я лише мовчки дивилася в тарілку, продовжуючи їсти суп, сподіваючись, що дівчині відповість хтось інший, але всі мовчали. Цю тишу дівчина взяла за згоду.

—Отже, є в мене м'яка іграшка і ось одного разу вночі мені не спалося. Я вирішила погуляти по будівлі в пошуку хоч якогось дорослого, щоб мене поклав спати.

Дивуючись, я подивилася на Лестерна, який продовжував їсти, і теж повернулася до обіду.

—У коридорах було порожньо, холодно і дуже тихо. Мені було страшно! - Харісон голосно закричала і грюкнула по столу, привертаючи увагу, але ніхто не відреагував. —Я побачила кімнату і вирішила, що це кабінет місіс Ленч, яка розповідала чудові казки і співала пісні, що зачаровують, - чарівно промовила Мінді, наколюючи на виделку макарони. —Але, - дівчина різко зупинилася, відпила чай і приступала далі до розповіді: —Це виявився підвал. Такий темний та страшний.

Я припинила їсти, відсуваючи гарячу страву і приступила до другої, далі слухаючи повість.

—Я випадково впустила туди свою іграшку і мені довелося спускатися вниз, щоб її забрати, - голос Харісон затремтів. —У підвалі я чула, як жутко падали краплі води, а потім їхнє відлуння поширювалася навколо. Мені було страшно!

Харісон вдарила по столу з такою силою, що всі виделки задзвеніли. Її очі блищали від жаху, а голос тремтів

—Здавалося, що хтось захоче схопити за ногу, штовхнути чи в цій моторошній темряві жив монстр, який їв дітей і ті більше ніколи не поверталися додому, до своїх батьків та братів, сестер. Я обернулася, бо мені здалося, що хтось позаду мене стоїть, і, оступившись, я впала, котячись униз...

Я краєм ока глянула на Мінді. По її щоках текли сльози, тільки їх було більше, ніж у Елсі сьогодні. Тремтячий голос щось говорив, але Росс вже притиснув сестру до себе, обіймаючи і гладячи по голові, щоб заспокоїти, перш ніж встигла це зробити Томпсон.

Відвернувшись, я дивилася в свою тарілку. Апетит зовсім зник.

Студенти, які сиділи за іншими столиками та обідали, лише глянули звідки був цей шум, а потім продовжили трапезу, не бажаючи траплятися на очі хоч одному з нас.

Харісон-старший щось шепотів Мінді на вухо і дівчина поступово заспокоювалася, але сильніше притискалася до брата. Мабуть, у виправному центрі їй було погано і дуже самотньо.

—Елсі, - з тяжкістю в голосі звернувся Росс до дівчини, —які плани на сьогодні?

—Ми з Мінді збираємося в торговий центр і...

—Ми з Елсі збираємося в ТРК і хочемо прихопити з собою Меллісу, - вибираючись з обіймів брата і перебиваючи Томпсон, закінчила фразу Харісон-молодша.

Дивлячись на Мінді, було складно повірити, що сімнадцятирічна дівчина може мати такі різкі стрибки в емоціях.

Обличчя дівчини було червоне, але усмішка могла виправити той жахливий вигляд, що створили сльози. Погляд блакитних очей звернулися на мене, як і двоє сірих.

Я подивилася на Лестерна, котрий їв гречку й не помічав нікого навколо. Наче він був тут один, а ми були примарами.

—Так, - простягла я і посміхнулася, дивлячись на Елсі. —У мене в планах нічого сьогодні не було, тож я з радістю до вас приєднаюся.

Мінді радісно заверещала і схопилася на ноги, підхоплюючи за руку Елсі та мене.

—Пішліть!!

—Зараз?

Я незрозуміло глянула на Елсі, яка теж незрозуміло дивилася у відповідь.

—Так-так-так! - дзвінко, упереміш зі сміхом, прокричала Харісон-молодша.

Акуратно вивільнивши руку, я встала, чекаючи на Елсі. Мінді, не став нас очікувати, побігла до білих дверей наприкінці їдальні. Томпсон лише кивнула мені у бік дівчини.

—Приємного апетиту, - сказала я хлопцям, перш ніж залишити їдальню з Елсі. —Ми брати верхній одяг не будемо? - звернулася я до дівчини.

—Краще не змушувати Мінді чекати. У салоні тепло, так що не змерзнемо, - мило, але з ноткою серйозності, відповіла Томпсон.

Кивнувши, я відчинила задні двері припаркованої чорної машини, де вже була Харісон-молодша.

Дорога не змусила себе довго чекати. Шлях був навіть швидшим, ніж коли ми з Лестерном вирішили прикупити мені одяг.

Усю дорогу Мінді розпитувала водія про керування машини. Чи то чоловік сам був балакучий, чи то був його обов'язок – відповідати на всі питання людей, яких він підвозив – але він, без агресії чи втоми повторювати все те саме, відповідаючи на запитання дівчини.

Припарковавшись, ми втрьох швидко вибігли із салону, прямуючи до ТРК. Все-таки треба було прихопити курточку, оскільки здоров'я важливіше, ніж пафос.

Зайшовши всередину, Харісон відразу побігла у бік ескалатора, на якому могла піднятися на третій поверх, а там уже був і знайомий магазин. Головне – щоб продавці мене не впізнали.

Мінді радісно бігала з одного магазину в інший, зовсім забувши про нас з Елсі. Я визнала це шансом поговорити з Томпсоном.

—Як ти?

—Добре, - відповіла дівчина, ледве помітно посміхаючись. —Дякую, що запитала.

Я підібрала губу і відвела погляд, не знаючи що ще запитати чи як підбадьорити.

—Ти перша людина, яка бачила мої сльози, - перериваючи тишу, звернулася до мене Елсі, пошепки додаючи: —Пробач.