Розділ 2

Лише місячне світло потрапляло до кімнати, допомагаючи мені тихо зібрати все необхідне в рюкзак.

Поки всі спали – я будувала план втечі із цієї халупи, яка замінила мені будинок на два роки. Мені не треба було з кимось прощатися і плакати через це; єдиною людиною, якій вдалося скрасити моє життя за цей час, була Хелен. Саме її я б взяла з собою, якби дівчина була зараз тут, а не у своєму затишному, теплому та м'якому ліжку.

Великий палець на лівій руці відчув тутешню порожнечу, яку не відчував уже менше двох років. Мій погляд упав на ліву руку. Зараз я не була готова. Ще не час.

Я підійшла до вікна і обережно відкрила його, щомиті обертаючись, щоб переконатися, що в мою кімнату ніхто не завітав. Нічні вихователі були ще тими звірами в порівнянні з денними. Немов у їхніх жилах з дитинства були лють, гнів і біль. Начебто вони були демонами не від цього світу.

Кинувши першим свій рюкзак, я спустилася, акуратно приземлившись, не видавши великого і гучного шуму, та зачинила вікно.

Надворі було холодно і значно темно, особливо якщо врахувати, що весь світ у будівлі було вимкнено годину тому. Довелося висвітлювати шлях ліхтариком телефону і бігти до огорожі, яка вже була стара і мала щілину в лівому кутку, куди міг пролізти підліток, та й дорослий, якщо був гнучкий чи худий. Це було не вперше, коли я втікаю, і, що дивно, мене ще ніхто не впіймав.

Я перекинула рюкзак через огорожу, пролізла через отвір і, опинившись на тому боці, навіть не обертаючись, щоб востаннє побачити своє місце проживання, побігла лісом до дороги.

Бор не займав великого простору у тутешніх місцях. Мені було достатньо пройти три кілометри, щоб дістатися проїжджої частини, де я могла спіймати попутку і доїхати до міста. Багато що могло змінитися за два роки, і не можна було скидати з рахунку той факт, що буде багато машин або дорога буде порожня.

Я чудово знала, де знаходився Орзірський коледж, бо коли я востаннє чула про нього, він був уже дуже відомим. Наскільки мені було відомо, туди їхали навчатися діти найвпливовіших батьків країни. Можливо, зарах туди почали потрапляти такі сироти, на кшталт мене; залишалося лише дізнатися, звідки вони мають інформація про мене. Може, місіс Ходжес замовила слівце? Мені залишалося тільки поїхати та перевірити. Можливо, комісія помилилася в імені чи адресі.

Світло фар, яке освітлювало мені шлях, допомагаючи зберегти останні відсотки на телефоні, було дуже частим. Можливо, є якийсь заміський комплекс, де відпочивали приїжджі, чи наше місто останнім часом стало надто відомим, що тут навіть є іноземці та іммігранти.

Вийшовши на дорогу, я скривилася від яскравого світла, а потім почула попереджувальний звук клаксону і зробила пару кроків назад, рятуючи своє життя.

Коли мої очі звикли до освітлення, я озирнулася і побачила поблизу автобусну зупинку. Прямуючи до неї, я попутно виставила руку в надії отримати безкоштовну поїздку, не витративши останні заощадження, що дала мені Хелен. Але цього не відбувалося. Начебто водії мене не бачили. Може, я справді була примарою?

Окрім мене, на зупинці було ще двоє людей: жінка середніх років і літній чоловік, більше схожий на безпритульного.

Я відкрила чат з подругою і ще раз пройшлася по недавнім повідомленням, нагадуючи собі, що мені потрібно зробити. Дівчина написала, що сюди ходить лише один автобус, тож я б не переплутала. Але щось могло змінитися за довгий час, тому я про всяк випадок попросила номер транспорту. Хелен також писала, що тепер розплачуються карткою, але можна і готівкою, проте лише монетами.

Діставши гроші та підрахувавши ще раз потрібну мені суму, я нервово почала чекати автобус, вдивляючись у повз проїжджі машини та переконуючи себе, що це не те, що мені потрібно. Незважаючи на те, що автобус зупиниться, я все одно не могла призупинити своє серцебиття, яке можна було зрівняти з відбійним молотком.

Я сподівалася, що транспорт тут буде з хвилини на хвилину, та прислухалася до дзвонів, які могли долинати з лісу разом зі світлом ліхтарів. Це могло означати, що мене почали шукати.

Від нервів я почала будувати діалоги сама з собою, заспокоюючи себе тим, що це не сон і що я справді скоро опинюся далеко звідси; що автобус приїде зараз, а не вранці, бо на нього чекали такі ж люди, як я; і що мене не відправлять назад до притулку, оскільки в коледжі вже є кімнати для проживання, якщо хтось справді замовив за мене слівце. Можливо, то був новенький? Якщо так, то він, мабуть, так само обдурив Іві.

Переступаючи з ноги на ногу, я глянула на чоловіка, який став на кілька кроків ближче до мене. Боячись, що він надумає мене обікрасти, я зняла рюкзак і притиснула його до грудей, відступивши на кілька футів від безпритульного. У думках прокинулася тривожність, що мене можуть легко викрасти тут. І я навіть не буду чинити опір, оскільки було видно, що я виснажена, втомлена і при цьому мерзла без куртки. Невже я справді думала, що в житті випадає такий шанс, за який плата не потрібна?

Біля зупинки пригальмував автобус і я поспішила зайти всередину, мало не збиваючи з ніг жінку, яка теж хотіла поспішити до теплого салону.

Перед собою я побачила апарат, куди я мала покласти монети. У мене тремтіли руки, тоже один цент упав на землю, поряд із бездомним, який глянув на нього і без роздумів підняв, залишивши собі. Відвернувшись, я продовжила платити за себе, але не вистачало цього цента. Решта грошей була купюрами. Я розгублено подивилася на жінку, яка стояла поряд зі мною і чекала, коли я заплачу за проїзд. Дама з непроникним виразом обличчя відкрила свій гаманець і простягла мені гроші, котрих бракувало. Я вдячно кивнула їй, заплатила за себе, простягла жінці доларову купюру на знак подяки і пройшла до вільного місця, сідаючи.

Решта пасажирів мовчки чекала, коли автобус рушить з місця, що незабаром і сталося.

Нічний ліс мене анітрохи не дивував, тому я почала розглядати машини, що проїжджали повз, що теж незабаром набридло. Дорогою я побачила аквапарк, який, напевно, був тим комплексом, який залучав більше приїжджих до міста. Можливо, одного разу я теж буду там.