ГЛАВА 4

Давидов

«Виродок! Кретин! Диявольська тварюка!»

«Віддай бабло! Віддай!»

«Мені потрібно заправитись!»

«Я ж твоя мати, невже тобі мене зовсім не шкода, Івасику?»

«Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Щоб ти здох, сволото!»

Вечір був по-літньому теплий. Гучно цвіркотіли цвіркуни. Давидов сидів на обшарпаній роками лавці на подвір'ї будинку, де виріс.

Вітер рипів гойдалками, а у вухах Івана продовжувала надриватися мати.

«Краще б я аборт зробила! Ні! Придушити тебе треба було ще при народженні! Все життя мені споганив, мерзотник!»

І інший, зовсім чужий чоловічий голос:

«Дашка? Так вже півроку як поховали».

Ту давню розмову Давидов усе не міг забути, як і своє непідробне здивування.

– Як поховали? – У роті в нього різко пересохло, наче він не просихав тиждень, не менше. А наступне дурне питання зірвалося з губ так швидко, що й проконтролювати не встиг: – Точно померла?

– Та точно, Ванька, – відповів дядько Микола – сусід. – Точніше не буває.

– Що трапилося? – усередині двадцятирічного Давидова ніби надірвалося щось важливе, через що й дихати стало важче.

– Викинулася матуся твоя з вікна, Ванька. Біла лихоманка, білочка штовхнула».

Давидов закинув голову, від зірок на небі сліпило очі. Чи не від зірок?

Все ж таки в Америці немає такого неба, тільки тут воно надзвичайно яскраве, своє, чи що…

Дар'ю Іванівну Давидову не було за що любити. Колишня вчителька молодших класів, ганьба подвір'я, спилася і зникла, як придорожній пил під ногами.

Пояснити та й зрозуміти таке виявилося складно, але Іван її… любив. По-своєму, мабуть. Хворою, якоюсь незрозумілою любов'ю. Вона його ненавиділа, гнала від себе і паскудила всілякими словами, а він... Все повертався додому, боровся з її згубною звичкою випити, як міг. І ненавидів, звісно, ​​теж.

Так, Іван Давидов був непотрібним сином алкоголічки. Це тепер він відомий боксер, бізнесмен, багата шановна людина, а тоді...

Тоді Ванька щодня виживав, почав працювати з шести років, щоб пожерти було що, коли мамка не забирала гроші на чергову пляшку. У школу пішов із восьми, надто пізно, бо матері не до освіти сина виявилося: товариші по чарці, співмешканці, п'янки, гульба…

О десять вперше спробував себе у вуличній бійці: тваринна агресивність на світ і долю вимагала виходу. А з тринадцяти почав заробляти на боях без правил. Там його й помітив Олександр Малконський – перший тренер майбутнього чемпіона.

Він його і забрав у свій клуб боксувати, ліпив спортсмена. І з його протекції Іван потрапив до Америки, де підписав вигідний контракт. Малконський започаткував його кар'єру. За кілька років вони з тренером розбіглися, «не зійшлися у поглядах» – писала преса. І лише вузьке коло знало, що Давидов просто відмовився брати участь у боях на замовлення, а Малконський від його бунту втратив бабло.

Не заручися Іван підтримкою меценатів, які стали затятими шанувальниками його таланту, і на кар'єрі боксера можна було б ставити хрест. А так утопити Давидова – молоду зірку боксу – у Малконського не вийшло, от і розійшлися вони як у морі кораблі.

Іван знову перевів погляд на темні вікна своєї колишньої квартири, що відійшла державі. Десять років тому він звідси тікав, гублячи капці. Аби вирвати шматок пожирніше, аби схопити птаху щастя за хвіст, вибитися з бруду.

Все сподівався, що підзаробить трохи і матір витягне, здасть на примусове лікування в якийсь американський центр боротьби з алкоголізмом. Раптом коли любов до горілки зникне, вона згадає і про сина?

Давидов не встиг: мати померла. Лише на півроку тоді не встиг... Та так і не зрозумів, чи любила вона його хоч колись або просто використовувала та терпіла? Батька Іван ніколи не знав.

Вікна на п'ятому поверсі спалахнули жовтим світлом, Давидов затамував подих. Десять років тому він частенько тут виглядав на свою принцесу, Манюню.

Вона здавалася йому чистою невинною дівчинкою, яка кардинально несхожа на Дарину Давидову. А за фактом виявилася такою ж меркантильною поганю.

«Цікаво, Князєва ще тут живе?» – Іван свердлив поглядом вікна, все сподіваючись отримати відповідь.

Інтуїція підказувала, що наврядчи Машка залишилася тут. Відомі фотографи не живуть у хрущовках. А де?

Славна обіцяла впоратися з досьє за кілька днів. Іванові ж не терпілося дізнатися, як Манюня живе. Чи змінилася? Обабилась? У шлюбі?

Чомусь йому здавалося, що подурнішай Машка – і це стане непоганою сатисфакцією за її зраду. Потворним бабам не дано крутити мужиками, а ось принцесам…

«Принцесам можна все. Але зі мною це більше не спрацює».

***

– Все ще бунтуємо? – Запитала я, поглядаючи на хлопчиків у дзеркало заднього виду.

Вони демонстративно відвернулися, кожен до вікна: Тимур до правого, а Артур до лівого. Маленькі свинтуси!