ГЛАВА 3

Давидов

– Літак вже сів, пане Давидов? – Зуваров умів бути послужливим, коли треба. А зараз від гарного настрою нового партнера залежало, чи Іван вкладатиме бабки в його бізнес чи ні.

Іван вкладатиме. Переслідуючи власні цілі. Але Зуварову так легко розслаблятися не варто, хай понервує.

– Майже. – Він глянув на годинник. – За півгодини будемо.

– Я вас зустріну в аеропорту, поїмо у моєму ресторані, обговоримо справи.

– Не варто, – обірвав його Давидов. Чоловік не збирався витрачати дорогоцінний час на розшаркування чергового багатія. Забагато їх з дня стрімкого старту його кар'єри почали старанно лизати йому булки. Іван чудово розумів розклад речей у світі великих грошей, тут прийняті такі стосунки, але він, як і раніше, ненавидів лицемірство. – Я сам до вас під'їду, Борисе Вікторовичу. До вечора.

– А-а… – Співрозмовник виявився не готовим до такого розкладу.

– Раніше не можу, справи у місті, – сказав він. – Дуже довго я тут не був. Маю дещо вирішити.

Десять років. Десять років не був.

Іван сам ще не зрозумів, що відчував щодо свого повернення: радість, сум, передчуття чогось? Щось ностальгічне точно давалося взнаки.

– Так-так, я розумію, – у голосі Зуварова не прозвучало й краплі невдоволення. – Як вам буде зручно.

Такій витримці можна було лише позаздрити! Давидов же завжди мав славу гарячої голови, ось йому її і намагалися відбити в боях. Та в жодного суперника це не вийшло. Травми, звичайно, були – у спорті без травм ніяк, але чогось серйозного пощастило уникнути.

Фортуна любила сміливих, а Давидов звик жити на межі фолу – ризикувати, не замислюючись про завтрашній день.

Він пішов із спорту на піку кар'єри. Навіщо випробовувати долю? Успіх не завжди буде його супроводжувати, помирати на рингу під крики натовпу він не збирався.

Надто довго пробивався нагору, щоб так бездарно все завершилося.

Вище за те, що вже досяг, стрибнути не вдасться. Та й молода гідна зміна зростає – професійна і голодна до слави. День, тиждень, місяць, рік – і знайдеться той, хто покладе Давидова на лопатки. Скотитися з п'єдесталу та стати посміховиськом шанувальників боксу?

Жалості він не потерпить.

– Вже прокинувся, пупсику? – почулося праворуч.

Давидов завершив розмову із Зуваровим і повернувся до білявки, з якою весело провів більшу частину польоту. Дівчина зналася на розвагах, Іван навіть встиг захопитися її фантазією.

– Мур-мур-мур, – надула вона губки і відразу облизала їх.

Давидов ледве стримався, щоб відверто не заржати. Ці б'юті-діви з накачаними губами, грудьми п'ятого розміру та повною відсутністю мозку годилися лише для одноразової пригоди. В іншому вони всі здавалися Іванові передбачуваними до зубовного скреготу, набридливими і порожніми.

Втім, кожен отримував своє. Він – задоволення потреб, дівчата – можливість запустити кігтики у його гаманець.

– Вибач, бейба. Незабаром посадка, повторити не вдасться.

– То, може, ми швиденько? – заплескала нарощеними віями блондинка, ім'я якої Іван, як не намагався, згадати не міг.

Та й чи питав він ім'я?

– Я не вмію по-швиденькому, – хмикнув Іван, підвівся з ліжка і зібрався за дві секунди. – Поспи чи чим ти там хочеш зайнятися, сядемо за півгодини.

За кілька хвилин він уже поспішав у салон, залишивши дівчину в кімнаті відпочинку. Добре приватний літак, презентований друзями для його тріумфального повернення додому, передбачав особистий простір.

– Вікторіє, ти все підготувала? – Запитав Давидов особисту помічницю, що вже попивала каву.

– Це буде складно, Іване Олександровичу, – відповіла брюнетка у строгому брючному костюмі.

– Але? – посміхнувся він.

Славну він цінував саме за те, що будь-які його, навіть неможливі, доручення дівчина примудрялася виконувати вчасно. І у штани до нього ніколи не намагалася залізти, що додавало плюсів до її незамінності як працівника. Праця якого, до речі, обходилися Іванові дуже недешево.

– Але я все зроблю вчасно.

– Добре, – саме на таку відповідь Давидов і розраховував. – І ще одне: збери мені докладне досьє на Князєву Марію Володимирівну.

– Терміни? – Уточнила завжди зібрана Вікторія.

– Вчора.

Помічниця невдоволено зморщила носика, але кивнула. Давидов влаштувався в зручному кріслі, дочекався своєї ранкової кави і втупився пустим поглядом в ілюмінатор.

«Скоро, Манюня, скоро вже ми зустрінемося».

***

Це був абсолютно божевільний вечір, нереальний просто! Хоча б тому, що Лампа зашарілася. Я жодного разу в житті не впіймала її на скромності, а тут...

– Пробач, любчику, – поплескала бабуся завидного нареченого по плечу, – але в цій справі тобі доведеться розбиратися без мене.

Артему вистачило розуму не розреготатися, а скласти сумну моську. Хоча куточки його губ тремтіли від ледь стримуваної посмішки.