Глава 35

Я зачинила двері за Олексієм, але ще довго стояла, притулившись до них спиною. Тиша здавалась занадто дзвінкою. Вона ніби впала на мене всією вагою і змусила нарешті видихнути.

Я зробила чай не тому, що хотіла пити. Просто потрібно було щось робити, поки думки неслися калейдоскопом. Сіла на підвіконня, загорнувшись у плед, і подивилась у вікно.

Що це було? Фінал? Очікуваний епілог чи несподіване повернення? Не знаю. Головне – вже не боліло так, як раніше. Просто… залишився осад. Немовби хтось пройшовся по свіжо вимитій підлозі брудними чоботами. І тепер я розумію, що вже не хочу відмивати бруд.

Я згадувала перші роки з Олексієм — коли ми ще думали, що можемо все. Як він клав голову мені на коліна, а я вичісувала пальцями його волосся. Як ми засинали обійнявшись. Як мріяли про будинок біля озера. І це все зникло.

Я згадувала момент, коли відчула, що щось ламається. Маленький, майже невловимий холодок у його погляді. Байдужість у голосі. Першу брехню. І той ранок, коли я прокинулась і зрозуміла: я поряд з привидом, але не з людиною.

Та все ж, я вижила. Я зібрала себе по частинках. Навчилася знову дихати, відчувати, довіряти.

І потім прийшов Андрій. Тихо. М’яко. Неначе доля доторкнулась пальцями до мого плеча і сказала: «Ти заслужила»…

Марта… її обличчя згадалося на мить. Воно з’явилось переді мною, як зла тінь у світлій кімнаті. Але вона вже не мала влади наді мною. Бо моє життя — лише моє. І я більше не дозволю нікому ним керувати.

Вночі я вже не плакала. Просто лежала і дивилася у стелю. Було дивне відчуття полегшення й внутрішньої тиші. Я вирвалася з пекельного кола. А минуле нарешті згоріло дотла. І попереду — щось нове.

Можливо, кохання. Можливо, просто спокій.