Глава 34

Сонце ще тільки починало пригрівати, а я вже вийшла з дому. Повітря було свіже, і я вдихнула його на повні груди — наче намагалася наповнити себе чимось приємним після усього, що сталося. Аліна вже чекала на мене біля студії йоги. Вона махнула мені з усмішкою, і я одразу ж відчула, як від серця трохи відлягло.

Після заняття ми йшли повільно вулицею, з пляшками води в руках, і говорили.

— Ти знаєш, — почала я, — я вперше за довгий час відчуваю себе живою.

— Це видно, — усміхнулася Аліна. — У тебе знову очі блищать.

Я коротко зітхнула.

— Але той вечір… Марта… Те, як вона влізла у мій момент з Андрієм… Це було жорстоко.

— Вона не змінюється, — тихо відповіла Аліна. — Але головне — не те, що зробила вона, а те, що зробила ти. Те, як ти встояла. Як тримаєшся.

— Справді тримаюсь… — я посміхнулась. — І тепер я точно знаю, хто моя подруга, а хто — змія.

Ми обійнялись на прощання, і я вирушила додому. Повернення до порожньої квартири вже не лякало мене. В мені з’явилось щось нове — здорові пагони, що проросло крізь біль.

Я несла в собі спокій і слова підтримки подруги. Але коли я підійшла до дверей, серце раптом зробило оберт.

На порозі стояв Олексій.

Його обличчя було втомлене. Очі — глибокі провалля, наповнені соромом, болем і чимось, що я колись називала ніжністю. Він виглядав інакше. Ніби за ці кілька тижнів життя з нього висмоктало все світле.

Я застигла.

Він мовчав, але його погляд благав.

Я стояла мов укопана. Моє минуле стояло переді мною.

Олексій виглядав так, ніби не спав тижнями. Очі червоні, щоки запалі, руки тремтять. Коли наші погляди знову зустрілися, він затремтів ще сильніше. І раптом… він опустився на одне коліно.

— Олено… — прошепотів жалібно. — Я… я зробив жахливу помилку. Я втратив тебе. Я зрадив… тебе, себе… усе, що в нас було.

Я мовчала. Біль, що колись рвав мене зсередини, більше не мав такої сили. Було лише гірке спокійне розуміння: ця людина мені вже не рідна.

Він схопив мене за руку.

— Я не прошу тебе повернутись… просто… дай мені шанс хоча б бути поряд. Я не витримую цього. Марта… Все виявилося не так, як я уявляв. Вона… не те, що мені потрібно.

Я забрала руку.

— Я знала, що одного дня ти повернешся. Не тому, що я хотіла цього. А тому, що ти зрозумієш, що втратив. Але… я вже не та, кого ти покинув.

Його плечі обм’якли. Він опустив погляд.

— Я це бачу… — тихо сказав він. — Ти стала сильнішою. Кращою без мене.

Він підвів очі.

— Пробач мене. Не для себе прошу. Для тебе. Бо ти не заслуговуєш носити в серці біль. Ніколи.

Я кивнула.

Олексій підвівся, глянув на мене востаннє. З болем, без надії. І пішов, залишивши по собі лише тіні згаслого кохання.

Я стояла ще хвилину, потім повільно відкрила двері і зайшла в нову реальність.