Глава 33

Ми довго мовчали, сидячи поруч на дивані. У кімнаті було напівтемно — тільки м’яке світло нічника. Я досі лежала в нього на грудях, слухала рівний стукіт його серця, і від цього моє власного трохи заспокоювалося.

— Я не можу це тримати в собі більше, — нарешті прошепотіла я, ледве чутно.

Андрій не рухався, не перебивав, просто слухав.

— Та жінка… яка сиділа з тобою в ресторані — Марта… Вона була мені як подруга. А потім… Вона почала красти в мене все — підтримку, потім увагу, а потім — мого чоловіка. Я… я не знала. Довго. Він просто зникав із мого життя, а вона... — я зітхнула. — Вона робила вигляд, що підтримує мене, що піклується. І весь цей час сміялась за моєю спиною.

— Вона знала, що ти його дружина? — спитав Андрій м’яко, але серйозно.

— Знала. Ми були близькими… колись. Вона давно мені заздрила. Я бачила це в її очах, але не хотіла вірити. А тепер, коли я… коли я тільки почала відчувати, що можу знову бути щасливою, вона знову з’являється.

Мені здалося, що слова душили мене. Я прикрила обличчя долонями, але Андрій обійняв мене сильніше.

— Олено… — сказав він спокійно. — Ти не повинна тримати це в собі. Те, що вона зробила, це зрада. І це не твоя провина. Твоя сила в тому, що ти не зламалась. Подивись на себе: ти світла, щира, жива. І я вдячний долі, що вона привела мене до тебе.

Я дивилась на нього крізь вологі вії. У його очах не було жалю. Там була повага. Прийняття. Тепло.

— Дякую, — прошепотіла я. — За те, що ти просто є.

— Я залишуся поруч стільки, скільки дозволиш, — відповів він. — Ти заслуговуєш на любов. Справжню.

Ми довго сиділа зігріті мовчанням, яке говорило більше за будь-які слова.

Проміння ранкового сонця повільно пробивалося крізь легку фіранку, лягаючи теплим світлом на моє обличчя. Я повільно розплющила очі. Кімната була знайома, моя, і водночас щось у ній відчувалося по-іншому — тут було спокійніше, затишніше.

Поруч  спав Андрій. Його дихання було рівним, обличчя розслаблене. Його рука ще лежала поверх моєї, ніби він і уві сні не хотів мене відпускати. Я посміхнулася.

Я тихо підвелась, обережно вдягла халат і пройшлася босоніж до кухні. Заварила каву, налила у дві чашки. А коли повернулась, Андрій уже сидів на краю ліжка й посміхався мені так, ніби ми знали одне одного все життя.

— Добрий ранок, — сказав він, хриплуватим після сну голосом. — Ти сьогодні неймовірна.

— Та я ж навіть ще не причесана, — засміялась я, простягаючи йому чашку.

— А мені подобається саме така. Справжня.

Ми пили каву, сидячи просто на ліжку, ноги схрещені, між нами — тиша, але не незручна, а така, що обгортає ніжністю. Я відчувала, що в мені щось змінюється. Не раптово, не вибухово — а наче лід повільно тане й дає місце чомусь новому, теплому.

— Андрію… — я подивилась на нього. — Дякую, що вчора був поруч. Я не знаю, що б робила без тебе.

— А я радий, що ти дозволила мені бути поруч, — відповів він. — І... я нікуди не зникаю. Якщо захочеш, то я буду далі з тобою.

Я кивнула. Усередині в мені з’явилося щось світле. Надія. І я, здається, знову вірила в себе. У нас.

Після кави ми говорили, сміялися. Потім Андрій допоміг мені приготувати легкий сніданок — він дивно нарізав овочі, а я жартувала, що з нього кухар, як з мене балерина. Було щось неймовірно просте й чарівне в тому, як ми готували їжу, підбирали музику, їли омлет, зроблений з того, що знайшлося в холодильнику.

Ми ніби потрапили в маленьку капсулу спокою, де не було минулого, не було тривог — тільки ми і це тепло.

Коли стрілки годинника наблизилися до обіду, Андрій трохи посерйознішав.

— Я мушу їхати, — сказав він. — У мене сьогодні важливе засідання, і якщо я запізнюсь — буде трохи незручно.

Я на мить зажурено зітхнула.

— Шкода. Я б хотіла, щоб цей день не закінчувався.

— І я, — він підійшов, доторкнувся до мого обличчя долонею, лагідно. — Але я повернуся. Обіцяю.

— Я чекатиму, — усміхнулась я, намагаючись стримати емоції. — І... я не просто чекатиму. Я сильно-сильно тебе чекатиму.

Він поцілував мене в чоло — ніжно, бережно. І вже на порозі, обернувшись, сказав:

— Ти неймовірна, Олено. І я щасливий, що зустрів тебе.

Коли двері за ним зачинилися, я ще довго стояла, притиснувши руки до грудей. Було трохи сумно, але водночас у мені жевріла надія на щастя.