Глава 32

Марта обернулася першою.

— Божечки, Оленко! — її голос був надто радісний, надто гучний, наче ми справді були близькими подругами. — Я й не знала, що ти тут! Було так неочікувано тебе зустріти. Чому ти не сказала мені, що познайомилась з Андрієм?

Я не встигла нічого відповісти — лише подивилась на неї. У ній не було й сліду розгубленості чи здивування. Лише блиск перемоги в очах, загорнутий у фальшиву радість.

— Ой, — вона підняла брови, ніби щось згадала, — напевно, я вам трішки заважаю... Ну що ж, гарно провести час. До зустрічі, Оленко.

І все. Вона розвернулась, усміхнулась Андрію так, як ніби щойно вручила йому подарунок, і пішла до виходу. Її каблуки відбивали ритм перемоги по підлозі, а я стояла невпевнено, ніби хтось вибив землю з-під ніг.

Повільно підійшла до столика і сіла на місце. Всі звуки стали глухими.

Андрій привітно усміхнувся. Він зовсім не помічав бурі, яка вирували в середині мене.

— Я й не знав, що в тебе є така близька подруга. Вона... колоритна.

Я кивнула ледь помітно. Мовчання зависло між нами, і я не могла його зламати. Лише поглядала на Андрія, на свою тарілку, а потім зовсім втратила зв'язок з реальністю.

— Щось не так? Тобі незручно? Може... я щось не так зробив? – запитав Андрій. Я підвела очі. Його усмішка зникла. Обличчя стало серйозним, навіть трохи напруженим.

Я похитала головою й ледь видушила з себе:

— Ні. Просто... іноді світ занадто малий.

— Вона щось сказала, що тебе зачепило? — запитав Андрій і нахилився ближче, він буд стривожений.

— Ні, — я вдихнула. — Просто… вона не та, ким хоче здаватися. Але все гаразд.

Я відчула, як серце калатає десь у горлі. Не хотіла псувати цей вечір, але в мені вже все тремтіло.

Вона знала. Вона знала, що я буду тут. І прийшла. Вона знала, що мені буде неприємно. І зробила це спеціально. Але звідки вона могла дізнатися?..

Я більше нічого не могла сказати. Андрій мовчки дивився на мене, не тиснув, не вимагав пояснень. І це було найправильніше.

Ми намагались перевести розмову на легкі теми. Андрій розповідав про смішні випадки зі своїх подорожей, про незручні моменти в ресторанах і про те, як одного разу в аеропорту переплутав свій рюкзак із жіночим. Я сміялась, але мій сміх віддавався глухо, десь глибоко, ніби я сама чула себе з відстані.

Андрій дивився на мене уважно, ніби намагався вловити, що я ховаю за посмішкою.

Коли ми вийшли з ресторану, ніч вже огорнула місто м’яким світлом ліхтарів. Андрій, як справжній джентльмен, узяв мене за руку, провів до машини, відчинив дверцята й усміхнувся.

— Хоч трохи вдалося відволікти тебе? — запитав Андрій дорогою, він постій кидав погляди на мене — хвилювався.

— Так, — тихо відповіла я. — Ти хороший співрозмовник. Просто сьогодні був... дивний день.

— У твоїх очах сум, — сказав він після паузи. — Але я не буду тебе мучити питаннями. Якщо захочеш — розкажеш.

Я кивнула ледь помітно. Мовчала, бо слова здавались непотрібними.

Коли ми дістались до мого під’їзду, я вже хотіла подякувати й вийти, та щось у мені зламалося. Сльоза скотилася о щоці. І Андрій це побачив.

— Олено...

Він не наполягав на розмові, не ліз у душу, просто нахилився ближче і ніжно торкнувся моєї руки.

— Якщо ти не хочеш залишатись одна... я можу залишитися. Просто бути поруч. І нічого зайвого.

Я мовчки кивнула. У цей момент мені нічого не хотілось більше, ніж щоб хтось просто був поряд.

Вдома я мовчки переодяглась у м’яку сорочку. Андрій сів поруч на диван. Ми не говорили. Я лягла на його груди, притиснулась, як до рятівного кола серед штормового моря.

Він обійняв мене. Надійно, лагідно. І я, вперше за довгий час, дозволила собі не бути сильною.