Глава 31

Я довго чекала цього вечора, сама того не помічаючи. Хоч і намагалась не здаватися захопленою, не дозволяти собі будувати ілюзії — але серце все одно билося інакше, коли на екрані телефону з’являлось його ім’я. Андрій.

Він написав ще зранку: «Я приїжджаю. Хочу повечеряти з тобою. Місце — сюрприз. Година — 19:00. І не сперечайся.»

Я усміхнулась, читаючи це, і відклала телефон. Потім довго стояла перед дзеркалом, обираючи сукню. Обрала ніжно-персикову, легку, з відкритими плечима. Вперше за довгий час одягла свій ланцюжок — тоненький, із маленьким кулончиком, який я купила в той самий день, коли вперше вийшла з дому після розриву з Олексієм. Я тоді пообіцяла собі, що цей кулон буде знаком початку. І от тепер — здається, його час прийшов.

Коли Андрій приїхав, він виглядав дуже гарно. Темна сорочка, легка усмішка, погляд теплий, уважний, спокійний. Саме такий, який змушує тебе почуватися в безпеці.

Ресторан виявився затишним, з приглушеним світлом і ледь чутною живою музикою. Андрій замовив страви сам — я не встигла й подумати, що хочу, як він легко і впевнено домовився з офіціантом, а потім усміхнувся мені:

— Я пам’ятаю, що ти любиш рибу, але без усього зайвого. Довірся.

Коли принесли їжу, я була вражена: все було ідеальним. Смаки, подача, навіть спеції. Мені не хотілося нічого змінювати в цій миті.

Ми говорили — про книги, про подорожі, про дитинство. І про страхи, які залишаються в нас із юності, і про те, як важливо знову вчитися довіряти. В якийсь момент я зрозуміла, що тримаю в руці його долоню — і мені не страшно. Лише тепло.

Але мені раптом захотілося кілька хвилин побути на самоті. Щоб подихати, подивитися на себе зі стороні, упевнитися, що я не вигадала цю зустріч, що вона справжня.

Я підвелася, легко торкнулася його плеча і сказала, що скоро повернусь.

У жіночій кімнаті я виправила пасмо волосся, злегка підмалювала губи. Потім просто подивилась на себе в дзеркало. Я виглядала щасливою. І водночас ніби трішки… вразливою. Але, можливо, в цьому і є сила — дозволити собі бути такою.

Я повернулася за столик, і серце моє стиснулось.

На моєму місці сиділа Марта.

Вона сміялася. Нахилилася до Андрія, щось говорила йому, швидко, із тим лукавим вогником в очах, який я знала занадто добре. Вона була одягнена надто показово, надто помітно, як завжди, коли намагалася когось зачарувати.

Я завмерла за кілька кроків.

Андрій не бачив мене.

І весь мій душевний спокій тріснув навпіл, як кришталевий келих від удару.