Глава 30

Після розмови з Аліною я вирішила не мовчати. Щось у мені змінилося — більше не хотілося просто терпіти. Я відкрила ноутбук, зайшла в інстаграм і почала переглядати підозрілу сторінку. Її створили недавно. Жодного фото, підписників — майже немає. Але в одній з публікацій був заскрінений мій профіль і коментар:

«Вона завжди все прикрашає. Як і своє минуле.»

Я запам’ятала ці слова. Вони були майже дослівно сказані Мартою ще рік тому, коли ми посварилися через дурницю — вона тоді нібито пожартувала, а я відчула у її жарті отруту.

Я вирішила звернутись до Віки — спільної знайомої, яка раніше працювала з Мартою в одній компанії. Ми не спілкувалися часто, але зараз я відчула: вона може щось знати.

Вона здивувалась, коли я написала їй, але погодилась зустрітись. Коли я розповіла їй про все — від анонімних повідомлень до підозр, вона тихо зітхнула і після короткої паузи сказала:

— Олено, я давно хотіла тобі дещо розповісти. Але не наважувалась. Марта ще тоді… коли ви з Олексієм були разом… вона не просто злилась. Вона заздрила. Часто говорила, що ти «маєш все, чого вона хоче». Я спочатку не надавала цьому значення, а потім… вона розповідала, як випадково зустріла Олексія, як почали спілкуватися. Але з якимось блиском у очах, розумієш?

Я мовчала. Горло стискалося. Віка співчутливо на мене подивилась:

— Вона не просто хотіла твого чоловіка. Вона хотіла стати тобою. І, схоже, досі хоче тобі завадити бути щасливою.

Я вийшла з кафе дуже пригніченою. Все, що досі було здогадками, стало реальністю. Але дивно те, що я відчула не гнів. Я відчула рішучість.

Вона більше не зламає мене.

Я довго не могла заснути. У кімнаті було тихо, тільки годинник методично відміряв секунди, а за вікном глухо шепотів вітер. Усе ніби стихло, але я без упину обдумувала кожну дрібницю останніх подій.

Мені набридло відчувати себе жертвою. Було щось у цих дивних повідомленнях, що здавалося мені… надто знайомим. Як стара мелодія, яку давно не чула, але з перших нот впізнала.

Я взяла блокнот, де іноді робила записи для себе. Там, між сторінками, лежав клаптик паперу — нотатка, яку я зробила після однієї з розмов із Мартою. Її тодішня фраза закарбувалась у мені, і я чомусь вирішила зберегти її, хоч і не знала навіщо:

«Ти завжди виставляєш своє життя, ніби воно ідеальне. Так не буває, Олено. Ні в кого.»

І я ще раз впевнилась в тому, хто мені пише. Ті ж інтонації. Той самий підтекст. Відлуння отруйної заздрості, замаскованої під жалість.

Марта.

Я не могла просто піти до неї й спитати прямо — вона б все заперечила. Тому я знову вирішила зв’язатися з Вікою.

— Ти можеш розповісти мені все, що знаєш? Будь ласка

— Мені не хотілось лізти… Та якщо ти вже наполягаєш, то я давно помітила, що Марта ніколи не раділа твоїм перемогам, Олено. Усміхалась, звісно, обіймала, але очі… очі казали інше. Вона завжди злилась, що ти сильна, що тебе люблять, що ти маєш дім, про який вона мріяла. Я… я чула від неї різне, коли ви з Олексієм ще були разом.

Мені хотілося не вірити. Але я вже знала, що це правда. Просто знала.

— А ще, — додала Віка тихіше, — вона якось проговорилась, що давно знає, як зробити, аби люди втрачали те, чим хизуються.

Я подякувала, хоч голос звучав сухо, і попрощалася. Потім підійшла до вікна. Місто за вікном здавалося іншим — менш безпечним, занадто агресивним. Наче всі фасади змились дощем, і правда вийшла назовні.

Марта. Людина, якій я колись довіряла. Людина, якій я розповідала про свої сумніви, про кохання, про біль…

А вона, виявляється, уважно слухала лише для того, щоб знати, куди найболючіше вдарити.

Я більше їй не дозволю.