Глава 29

Після тієї чарівної зустрічі моє життя наповнилося новими барвами. Здавалось, навіть звичні речі стали яскравішими. Я більше не відчувала самотності, яка раніше ніби висіла наді мною.

Андрій не зник після пригоди, як це часто буває. Він щиро підтримував наш зв'язок: писав милі повідомлення щоранку, телефонував увечері, цікавився моїм настроєм, справами, планами на день.

Наші розмови ставали все глибшими. Ми говорили не лише про приємне, а й про те, що кожному з нас боліло. Я розповіла йому про своє минуле, про зраду і розчарування. Він уважно слухав, не перебивав, не осуджував. Андрій розумів мене. Я відчувала його підтримку.

Одного вечора я набрала його номер майже без вагання.

— Привіт, — усміхнулася я, коли почула його тепле "Привіт, Олено".

— Як ти? — запитав Андрій.

— Сьогодні був хороший день, — відповіла я щиро. — А твій?

— Стає кращим, коли чую твій голос, — сказав він, і я знову відчула, як в серці розливається тепло.

Ми довго говорили того вечора. Про книги, які хотіли прочитати, про міста, куди мріяли поїхати. Він розповідав мені про свої невеликі перемоги на роботі, а я ділилася планами про те, в якій сфері хочу розвиватися.

Із кожним таким дзвінком я відчувала, що минуле поступово відступає, залишаючи місце чомусь новому — світлому й справжньому.

І, хоча страхи ще інколи мучили мене, Андрій терпляче розвіював їх своїм спокоєм, турботою і повагою.

Вперше за довгий час я дозволила собі повірити, що щастя можливе. І що я його варта.

Я вже майже повірила, що спокій — це моя нова реальність. Кожен день ставав трошки легшим, усмішка майже не сходила з мого обличчя. Та іноді, минуле повертатися у найбільш непрогнозований момент.

Того ранку я сиділа з ноутбуком у кав’ярні, дописувала статтю для нового проєкту, як мій телефон завібрував. Повідомлення з невідомого номера:

«Ти вдаєш із себе святу, але всі ми знаємо, що ти лицемірка. Скоро всі побачать твоє справжнє обличчя».

Мені стало холодно. Від несподіванки навіть кава втратила смак. Я не знала, чий це номер, але інтуїція одразу шепнула — це Марта. Це її стиль, її отрута. Вона, мабуть, дізналася, що я повернулася з подорожі, побачила фото... І знову щось у неї перемкнуло.

Я не відповіла, але її слова залишили осад. Після обіду я помітила, що хтось почав писати під моїми постами агресивні коментарі зі свіжоствореної сторінки. Обліковий запис мав незрозуміле ім’я, але я відчула знайомі нотки у цих дописах. Марта хотіла мене зачепити.

Коли я ввечері розповіла про все Аліні, вона роздратовано скривилась:

— Марта просто нестерпна! Олено, ти маєш бути обережною. Якщо вона почала отак тиснути, значить відчуває загрозу. Вона бачить, як ти піднімаєшся.

Я мовчала. У мене не було доказів, що це насправді Марта, тільки відчуття. Але воно було надто сильним.

Я не хотіла знову падати в темряву, але... здається, вона знову засмоктувала мене.