Глава 27

Дні потроху почали набирати свій ритм. Я з головою поринула в роботу, яку давно відкладала, улюблені книги й навіть записалася на заняття йогою. Було незвично жити для себе, ставити власні бажання на перше місце. І хоча іноді сум огортав вечорами, я все частіше ловила себе на думці: мені стає легше.

Одного такого вечора, коли я зручно вмостилася на кухні з ноутбуком і чашкою зеленого чаю, телефон зненацька задзвонив. На екрані висвітилося «Андрій».

Серце шалено забилося. Я вдихнула глибоко й натиснула "прийняти".

— Привіт, красуне! — пролунав знайомий теплий голос, і вмить кімната ніби наповнилася сонцем.

— Привіт, Андрію, — усміхнулася. Я намагалась приховати хвилювання.

Його обличчя з'явилося на екрані: трохи втомлене, але усміхнене, рідне вже на якомусь дивному рівні.

— Як ти? Як адаптація до сірих буднів? — запитав він.

— Намагаюся триматися, — засміялася я. — Хочеться повернутися назад у тепло і безтурботність.

— Знаєш, я теж хочу... Мені не вистачає наших розмов, твоєї усмішки, — щиро зізнався Андрій.

Ми говорили довго. Він розповів, що працює інженером, що колись мріяв стати фотографом і досі зберігає цю мрію у своєму серці. Поділився, як любить ранки біля моря і маленькі кав’ярні, де пахне свіжою випічкою.

Я слухала його й відчувала, як щось тепле й справжнє розквітає в мені. Його прості слова, мрії, смішні історії робили його ще ближчим. Це було зовсім інше почуття, ніж те, що я переживала раніше. Чисте, світле, таке, що не обпалює, а зігріває.

Коли ми нарешті попрощалися, я ще довго сиділа в тиші і посміхалася. У серці народжувалася нова надія. Тиха, обережна, але така справжня.

На наступний вечір, коли я сиділа на балконі, загорнувшись у плед і читаючи книгу, телефон знову засвітився. Андрій.

"Можемо поговорити?" — було написано у повідомленні.

Я швидко набрала відповідь: "Звісно! Я зараз вільна. Читаю."

Він подзвонив майже одразу.

— Привіт, моя красуня! — весело промовив Андрій. — Що читаєш сьогодні?

— Роман про подорожі й нові початки, — відповіла я, всміхаючись.

— Символічно, — задумливо сказав він. — Я теж подумав про новий початок.

Я відчула, як серце в грудях зробило крихітний стрибок.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитала я.

— Я хотів би тебе побачити, Олено. Не через екран. Наживо. Провести день разом. Можливо, невеличка поїздка за місто, прогулянки, смачна кава... Що скажеш?

Я на мить розгубилася. Було і страшно, і захоплююче водночас. Але всередині я відчула тепло. Мені дійсно хотілося побачити його.

— Я скажу "так", — тихо відповіла я, майже не вірячи власним словам.

Андрій радісно засміявся:

— Чудово! Я все організую. Ти тільки скажи, коли тобі буде зручно.

Ми домовилися зустрітися найближчими вихідними. Після розмови я довго сиділа з телефоном в руках і не могла стримати посмішку. Нарешті я дозволила собі спробувати ще раз довіритись світу й чоловікові.